Розділ 12. Зустріч. Від першої особи Люсі

Я йшла вздовж ущелини вже якийсь час.

Кроки звучали глухо, майже без відлуння, ніби каміння під ногами не хотіло запам’ятовувати, що по ньому хтось іде. Повітря залишалося нерухомим, і лише рідкі пориви сухого вітру піднімалися знизу — не як звук, а як відчуття.

І раптом…

Голос. Різкий. Живий. Абсолютно чужий цьому світові.

— Ні, ну серйозно! — роздратовано пролунав він попереду. — З усіх можливих напрямків — саме цей? Ти взагалі іноді помиляєшся, чи це у тебе принцип?

Я різко зупинилася. Серце стиснулося — але не від страху. Від несподіванки. Тут… хтось є.

Може, це той, кого я шукаю?

— Звісно, мовчиш, — продовжував голос. — Чудово. Обожнюю, коли ми обговорюємо плани. Особливо коли план — це «йти туди і, можливо, не повернутися».

Я обережно зробила крок уперед. Потім ще один. Голос ставав ближчим.

— І так, до речі, якщо це знову глухий кут, я офіційно оголошую: наступний вибір роблю я. І ми йдемо… ну, не знаю… туди, де хоча б не пахне смертю!

Я вийшла з-за виступу скелі — і побачила їх.

Спочатку — його. Високий чоловік стояв трохи осторонь, ніби не просто чекав, а вже знав, що буде далі. Світле, майже солом’яне волосся, ніби вигоріле на іншому сонці, пряма постава, жодного зайвого руху. На перший погляд — майже образ із старого вестерну.

Але це враження швидко розчинялося. У ньому не було ні грубості, ні простоти цього образу. Навпаки — відчувалася глибина, яка не належала цьому місцю і цьому часу. Він дивився уважно, спокійно, без метушні — як людина, яка вже бачила достатньо, щоб не поспішати з висновками. Його погляд був рівний, майже холодний, але не порожній. Радше втомлено-ясний.

Йому можна було дати років сорок п’ять… і водночас неможливо було сказати точно. У ньому не відчувався вік — лише досвід.

Поруч із ним стояла істота, схожа на великого грифа. Майже до рівня його грудей. Саме вона й говорила.

— О! — оживився гриф, помітивши мене. — Ну нарешті! А я вже думав, що ми тут самі. Хоча, чесно, це було б логічніше.

Він нахилив голову.

— Хм… жива. Безумовно жива. Цікаво.

Я завмерла. Ми дивилися одне на одного. І в цьому погляді було не просто здивування. Була оцінка.

— Ну що ж, — протягнув гриф. — Виглядаєш ти, звісно, не як місцева. І це вже плюс. Бо місцеві — це останнє, з чим тут хочеться знайомитися.

Я перевела погляд на чоловіка. Він дивився інакше. Глибше. Наче не на мене — а крізь мене.

Він не поспішав говорити. І саме це було тривожніше за будь-які слова.

— Ти щось скажеш? — не витримав гриф, обернувшись до нього. — Чи я знову веду весь соціальний контакт? І ти, — це вже до мене, — теж язик проковтнула? Чудово. Нам трапилася мовчазна незнайомка.

Я мовчала. Але страху не було. Лише напружена уважність.

Чоловік трохи схилив голову.

— Вона не звідси, — сказав він.

Його голос був рівний. Без сумніву. Без припущень. Просто факт.

Я зробила крок уперед.

— Мене звати Люсі, — сказала я.

Гриф одразу пожвавішав.

— Чудово! Вона говорить і має ім’я. Майже повноцінне знайомство. Я — Уг. Лаконічно, зручно, без зайвої філософії.

Він розправив крила.

— А це, — кивнув у бік чоловіка, — Аерон Вейр. Він мало говорить, але майже завжди по суті. На жаль.

Аерон не відреагував. Він усе ще дивився на мене.

— Ти прийшла через портал, — сказав він.

Я завмерла.

— Так, — тихо відповіла я.

Уг тихо присвиснув.

— Ну звісно. Нормальні люди сюди не приходять. Хоча… ми теж не зовсім добровільно тут опинилися.

Він примружився.

— Дай вгадаю. Ти не планувала сюди потрапляти. Щось відкрилося. Щось не закрилося. І — опа — ти тут.

Я не відповіла. Але він і не чекав.

Аерон зробив крок ближче.

— Ти вже була тут, — сказав він.

Я нахмурилася.

— Що?

— У цьому світі, — уточнив він.

Це не було питання.

У грудях щось стиснулося.

— Так.

Тиша стала густішою.

Уг тихо видихнув.

— Оце вже цікаво. Сюди не повертаються просто так.

Аерон дивився тільки на мене.

І в його погляді з’явилося щось дуже коротке — майже непомітне. Можливо, співчуття. Можливо, лише розуміння.

— Ти шукаєш, — сказав він.

— Так, — відповіла я після паузи.

Уг похитав головою.

— Звісно. Усі тут щось шукають. Питання тільки в тому, хто знайде першим… або кого знайдуть.

Він зітхнув.

— Отже, у нас є ти — яка повернулася туди, куди повертатися не варто. Є ми — які теж не планували тут затримуватися. І є це місце, яке явно не любить здоровий глузд.

Він подивився на Аерона.

— Я відчуваю, що зараз буде дуже погане рішення.

Пауза.

Аерон ледь помітно кивнув.

— Можливо.

І знову подивився на мене.

— Ти можеш бути корисною.

Це не було проханням. Це було твердження.

Я відчула, як щось всередині відгукнулося — не страх і не тривога. Швидше розуміння: ця зустріч не випадкова.

Я згадала слова Марти: випадковостей майже не буває.

Уг закотив очі.

— Почалося, — пробурмотів він. — Я так і знав.

Він подивився на мене й ледь посміхнувся.

— Вітаю. Ти офіційно стала частиною дуже сумнівного союзу.

Пауза.

— Сподіваюся, ти хоча б вмієш виживати.