Розділ 10. Підготовка. Від першої особи Люсі

Наступний день почався раніше, ніж я встигла по-справжньому прокинутися. Я розплющила очі — і одразу згадала все. Сьогодні я спробую знову пройти крізь двері.

Я підвелася швидко. Майже різко. Не дозволяючи собі сумнівів.

Спочатку — одяг. Я довго стояла перед шафою, перебираючи речі. Усе, що здавалося зручним у звичайному житті, раптом перестало підходити. Сукні — занадто легкі. Домашній одяг — занадто вразливий.

Мені потрібно було щось надійне.

Я вибрала темні джинси — щільні, трохи грубі. Теплий светр, не новий, але звичний. Зверху — легку куртку з капюшоном. На ноги — старі кросівки з товстою підошвою, ті самі, в яких я колись ходила в походи. Вони були не красиві. Але міцні. Зараз це мало значення.

Я подивилася на себе в дзеркало. Це була я. Але ніби інша версія мене — та, що вже не зовсім може повернутися назад.

Потім я пішла до комори. Серед коробок і забутих речей знайшла старий шкільний рюкзак. Потертий, із трохи вицвілою тканиною та зламаною блискавкою на одній із кишень. Я провела по ньому рукою — і на мить повернулося інше життя. Просте. Зрозуміле.

Я струсила пил і почала складати речі: вода, ліхтарик, компас, невеликий плед, складаний ніж, запальничка, трохи їжі, термос із кавою. Додала блокнот і ручку.

Збори зайняли небагато часу — дався взнаки мій досвід походів.

Коли все було готово, я на секунду завмерла. І зрозуміла: я справді збираюся туди повернутися. Одна.

Я видихнула — і пішла до Лукаса. Двері в його кімнату були прочинені. Я обережно зайшла. Він сидів на підлозі. Як учора. Як позавчора. І дивився в одну точку.

— Лукас, — тихо покликала я.

Жодної реакції.

Я підійшла ближче.

— Я йду туди знову. Ходімо зі мною.

Він навіть не повернув голови.

Я зачекала. Секунду. Ще одну.

— Лукас… — повторила я.

Тиша. Він був поруч. Але не зі мною.

Я повільно кивнула сама собі.

— Добре, — прошепотіла я. — Тоді я йду одна.

Я вийшла й зачинила двері. Коридор зустрів мене тишею. З кожним кроком повітря ставало ніби щільнішим. Або мені лише здавалося.

Двері були на місці. Я зупинилася перед ними. Серце билося рівно. Надто рівно. Я була готова. Принаймні мені так здавалося.

Я простягнула руку, взялася за ручку й потягнула.

Нічого.

Я нахмурилася й спробувала ще раз. Сильніше.

Двері не піддалися.

Я постукала.

Спочатку обережно. Потім голосніше.

— Відчинися, — тихо сказала я.

Тиша.

Я провела долонею по поверхні, по знайомому візерунку. Знову нічого.

Смикнула ручку ще раз. І ще. Марно.

Двері були просто дверима. Звичайною дерев’яною поверхнею. Декорацією. Я відступила.

Повільно.

І раптом відчула не страх і не паніку. А досаду. Ніби мене більше не пускають туди, де я вже була.

— Чому… — тихо прошепотіла я.

Відповіді не було.

Я вийшла з квартири майже одразу. Мені потрібно було до Марти. Мені треба було зрозуміти, як відчиняються двері.

У Марти вдома було людно. Вона сиділа за столом разом із гостями — жінкою й чоловіком приблизно її віку. Чаювання було в самому розпалі. Пиріг зі сливами, варення, мед, коробка шоколадних цукерок із чорносливом.

Мене запросили за стіл. Переді мною з’явилася чашка ароматного трав’яного чаю.

Нас представили: це були далекі родичі Марти, які приїхали з невеликого містечка біля Плімута. Розмова текла жваво. Навіть сер Річард спустився з горища.

Загалом сьогодні було не до мене, хоча я вловила тривожний погляд Марти у свій бік. Але я посміхнулася у відповідь і вдала, що нічого особливого не відбувається. І через деякий час я покинула цю милу вечерю. І невдовзі пішла.

Уночі я лежала в ліжку й дивилася в стелю. Знову і знову прокручувала все: сувій із датою, пророцтво, двері, історію Марти про Марі, порожній світ, Лукаса.

Я намагалася зібрати це в єдину систему. Знайти логіку. Закономірність.

Я заплющила очі — і згадала.

Розмову з Мартою. Про знаки.

— У житті бувають моменти, — говорила вона, повільно розмішуючи чай, — коли ти стоїш на роздоріжжі й не знаєш, куди йти. Ні розум, ні досвід не допомагають. Усе здається однаково правильним… і однаково неправильним.

— Так… — тихо відповіла я. — І тоді хочеться, щоб хтось просто сказав, куди йти.

Марта злегка посміхнулася.

— Іноді так і буває. Але не словами. Я говорю про знаки.

Вона зробила паузу.

— Вони приходять тихо. Повторюване слово, випадкова зустріч, сон, який не відпускає… або символ, який з’являється знову і знову.

— Але це ж можуть бути просто збіги…

— Збігів майже не буває, — спокійно сказала вона. — Прислухайся до інтуїції. І зрозумієш: усе не випадково.

Я різко розплющила очі.

— Знаки… — прошепотіла я.

Наступного ранку перша думка була тією ж: мені потрібен знак.

Мені нема з ким це обговорити. Марта зайнята. Лукас — недосяжний. Залишилися тільки мої квіти.

Я подивилася на підвіконня. Там стояв бонсай — маленьке дерево з великим характером. Акуратно сформована крона, вигнутий стовбур, щільне зелене листя. Він здавався стабільним. Незмінним.

Я завмерла. Ще вчора все було нормально: він був живим, зеленим. Сьогодні — зів’яв. Листя потьмяніло, стало млявим, деякі краї пожовкли й скрутилися.

Я підійшла ближче й торкнулася гілки.

І в ту ж мить щось усередині мене клацнуло.

Фіалки зів’яли того самого дня, коли з’явився сувій.

Я повільно випросталася.

Серце почало битися швидше.

— Значить… — прошепотіла я.

Я подивилася на двері коридору. Потім — у темряву квартири.

І вперше за весь цей час посміхнулася.

— Це знак. Сьогодні двері відчиняться.