Розділ 9. Знаки. Від першої особи Люсі

День почав згасати. За вікном густішали сутінки — той тонкий, нестійкий час, коли світло вже не втримує форму, а темрява ще не наважується остаточно вступити у свої права. Колись мені спала на думку дивна думка: сутінки — це тріщина між світами. Тепер це вже не здавалося метафорою.

Я повільно йшла коридором. Углиб. Туди, де були двері. Зупинившись перед ними, я довго не наважувалася підійти ближче. А потім усе ж зробила крок уперед.

І почала вдивлятися. Їхня поверхня не здавалася просто дерев’яною. Вона була багатошаровою, ніби в ній нашаровувалися спогади. Не плаский візерунок — об’ємний, майже живий. Основою була спіраль. Але не рівна, не геометрично правильна. Вона ніби пульсувала. Стискалася і розширювалася, мов жива істота, що дихає. Усередині спіралі виднілися крихітні фігури. Спочатку я їх не помічала. Потім — побачила. Одні були без облич. В інших — надто багато очей. Якщо дивитися довше, здавалося, що вони рухаються.

Я різко відвела погляд. Але майже відразу подивилася знову. По краях дверей тяглося переплетення — не орнамент. Коріння. І… вени. Вони спускалися вниз, але в якийсь момент змінювалися. Ставали тоншими, довшими. І раптом перетворювалися на руки. Неприродно тонкі. З довгими, майже нелюдськими пальцями. Вони тягнулися вперед… і тримали. Ніщо. Порожнечу. І саме ця порожнеча була вирізьблена найглибше. Як провал. Як місце, де щось колись мало бути — але зникло.

Я ковтнула слину й перевела погляд у центр. Там було коло. Схоже на око. Але без зіниці. Гладка поверхня, майже недоторкана різьбленням. Я не одразу наважилася провести по ній рукою, але коли торкнулася — дерево здалося теплішим за решту поверхні. Живим. Навколо кола розташовувалися символи. Вони не повторювалися. Жоден. Кожен знак був схожий на окрему мову. Наче двері намагалися говорити одразу всіма можливими мовами світу. І водночас — жодною зрозумілою.

Я моргнула. І на мить мені здалося, що візерунок змінився. Лінії, які щойно були прямими, стали м’якшими. Одна з фігур зникла. На її місці виникла інша. Я різко випросталася.

Тиша.

Я стояла перед дверима вже надто довго. І раптом прийшло відчуття — тихе, але абсолютно ясне: це не я дивлюся на них. Це вони дивляться на мене.

Повільно. Уважно. Вивчають.

Я першою відвела погляд. Дивитися на них надто довго було важко — ніби погляд проникав крізь дерево, а від цього починало паморочитися в голові.

Я повільно відступила назад. Розвернулася й пішла коридором. Зазирнула до кімнати Лукаса. Він лежав на підлозі й дивився у вікно. Не на вулицю. Кудись вище. Наче небо було для нього ближчим за все інше.

На кухні мені стало трохи легше. Електричне світло. Скатертина з дрібними бузковими квітами. Мої живі рослини в яскравих керамічних горщиках. Картина над столом із намальованими кавовими чашками. Звичайні речі. Справжні.

Я подивилася на місце, де ще недавно цвіли фіалки, й згадала, як несподівано вони зів’яли. Саме того дня, коли ми з Лукасом знайшли сувій.

Я ввімкнула чайник. Треба було думати. Двері — це не просто прохід. Сувій із написами. Дата на ньому вже минула. Отже… це не щось майбутнє. Це вже сталося.

Лукас. Ми повернулися, але частина мого брата залишилася десь там…

Я на секунду заплющила очі: - Отже, — тихо сказала я сама собі, — це лише початок.

У цей момент пролунав дзвінок у двері. Я здригнулася. Перша думка — це до Лукаса. Але що я скажу?

Я завмерла на кілька секунд. Потім усе ж пішла відчиняти.

На порозі стояли Марта та її чоловік. Я не одразу зрозуміла, що саме відчуваю: полегшення, тривогу, надію… чи просто радість від того, що бачу знайомі обличчя.

— Можна? — тихо запитала Марта.

Я кивнула й запросила їх на кухню.

— Я як раз заварюю чай.

Руки рухалися самі собою: чайник, чашки, ложки, молочник, цукорниця, маленька розетка з рожевим варенням.

Марта сіла за стіл. Сер Річард залишився стояти. У руках він тримав аркуш паперу й виглядав помітно схвильованим.

— Мені вдалося дещо розшифрувати, — швидко сказав він.

Я поставила перед Мартою чашку.

— Що саме? — запитала я.

Він розгорнув аркуш.

— Це не просто текст, — сказав він. — Це… фрагмент інструкції.

І прочитав:

— За дверима — світ, який закінчився.
                 Не бійтеся тиші.
                 Бійтеся того, що захоче говорити.
                 Поверніться до того,
                 як світ згадає, що ви живі.
                 Інакше він забере частину вас,
                 щоб знову відчути життя.

Я намагалася осмислити почуте. Підлаштувати ці слова під те, що сталося з нами.

— Це про нас… або для нас, — тихо сказала я.

Марта повільно кивнула.

Я опустила погляд у чашку.

— Ми повернулися, — прошепотіла я. — Але не повністю.

І я знову відчула всередині те саме. Не страх. Рішення. Я поверну Лукаса. А для цього мені доведеться знову відчинити двері й переступити поріг тієї безжиттєвої невідомості.

Я підняла очі.

— Тоді, — сказала я спокійно, — допоможіть мені зрозуміти, що робити далі. Я збираюся повернутися в те місце. І якщо я справді провідник… то знайду спосіб знову відчинити двері.