Розділ 8. Відлуння чужого. Від першої особи Люсі

Я зупинилася біля дверей кімнати Лукаса, перш ніж увійти.

Бо боялася побачити брата.

Кімната майже не змінилася. Ті самі речі, той самий порядок… і водночас — ні. У повітрі застигла дивна нерухомість, ніби тут уже давно ніхто по-справжньому не жив — лише перебував.

Лукас сидів на ліжку. Він не обернувся. Він дивився в одну точку — на великий плакат на стіні. Це була фотографія з іподрому. Лукас — у сідлі, під ним потужний жеребець на прізвисько Гаруда. Це був його улюблений кінь. Таке ім’я надав тренер, ніби жартома, але водночас із якоюсь дивною впевненістю. Казав, що в старих міфах так звали істоту — птаха-людину, що проходить між світами, не торкаючись землі більше, ніж потрібно.

На знімку Лукас посміхався — широко, відкрито, без тіні тривоги. Він був безмежно щасливий. Момент після перемоги. Він сам повісив цей плакат. Пишався ним. Часто жартував, згадуючи той день…

Тепер же дивився так, ніби це була єдина яскрава пляма в його житті.

— Лукас… — тихо покликала я.

Жодної реакції.

Я зробила крок ближче. Потім ще один. Серце билося нерівно — від того болісного відчуття, коли людина поруч, але водночас недосяжна. Ще зовсім недавно він був собою: живим, швидким, упертим, іноді смішним. Він постійно щось пояснював, сперечався, чимось захоплювався… У ньому був рух. Саме життя.

А тепер — тиша.Не спокій. Саме тиша.

Я обережно присіла поруч, ніби могла його злякати.

— Ти мене чуєш? — майже пошепки запитала я.

Лукас повільно моргнув. Дуже повільно. Але погляд так і не зрушив з місця.

Я теж подивилася на плакат, намагаючись побачити те саме, що й він.

Просто фотографія з минулого… і нічого більше. Але під його поглядом вона починала здаватися дивною. Наче в ній справді приховано щось, до чого неможливо дотягнутися.

Мені хотілося струснути його, покликати голосніше, повернути — будь-якою ціною. Але замість цього я лише простягнула руку й обережно торкнулася його плеча.

Тепле. Живе. Тут.

І водночас — десь далеко.

— Я поруч… — тихо сказала я. Більше собі, ніж йому.

Потім я довго сиділа на кухні сама. Думки не складалися в цілісну картину. Вони поверталися, повторювалися, чіплялися одна за одну — і знову розпадалися. Я намагалася втримати хоча б щось стале.

Факти.

Двері — це не просто двері. Вони відчиняються. Вони ведуть… кудись, де немає життя. Сувій із символами, датою та часом.

Я повільно провела долонею по обличчю.

Якщо це було призначено… значить, так мало статися. Значить, хтось чекав.

Я різко підвелася й почала ходити кімнатою.

Я згадала слова Марти: «Краще залишити все як є».

Як є?

Я стиснула пальці.

«Як є» — це Лукас, який не дивиться на мене. «Як є» — це людина, яка повернулася… але не повністю. Повернулася відстороненою, заглибленою в себе і майже мертвою.

— Ні, — сказала я вголос сама собі. — Це не варіант.

Я зупинилася.

— Це не закінчилося. Це тільки починається.

І в цю мить думка раптом стала ясною. Майже холодною.

Якщо двері відчинилися один раз — їх можна відчинити знову.

Я завмерла.

Але тепер не було сувою. Не було часу. Не було… сигналу.

Отже, я маю зрозуміти, як це працює.

Я заплющила очі, згадуючи той день.

Ми нічого не робили навмисно. Не шукали. Не викликали. Але двері все одно відчинилися.

Чому?

Я повільно вдихнула.

Марта сказала: «Ти провідник». Провідник. Та, через кого це відбувається. Я розплющила очі.

Отже… справа не в місці. І не в дверях. Справа — в мені.

Лукас утратив себе. Але я ж залишилася тією самою.

Від цієї думки стало холодно. Але разом із холодом з’явилося й щось інше.

Надія.

Якщо я змогла відчинити їх один раз — зможу й знову. Навіть якщо поки не знаю як.

Я опустила погляд.

— Вибач, — прошепотіла я, сама не знаючи кому.

І майже одразу додала:

— Я поверну тебе.