Розділ 7. Провідники. Від першої особи Люсі

Від першої особи Люсі

Наступного дня після повернення з потойбічного світу я буквально увірвалася до квіткової крамниці.

Йорк жив своїм звичним життям. Люди поспішали у справах, вітрини ловили й відбивали світло, десь лунав дитячий сміх. Світ залишався незмінним. Тільки я вже не належала йому повністю.

Я відчинила двері й одразу відчула знайомий запах трав, квітів і вологої землі.

— Марто… — мій голос тремтів.

Вона обернулася.

— Люсі… — тихо сказала вона. — Сідай.

Я не сіла. Підійшла ближче.

— Ми були там.

Марта не запитала «де». Лише повільно поставила чайник.

— Розповідай.

І я почала. Спершу коротко. Потім — більше. Слова виходили важко, ніби доводилося витягати їх із самої глибини.

— Це… не місце. Радше відсутність місця. Усе сіре. Без кольору. Без життя. Повітря… ніби його немає. Або воно там не потрібне. — Я стиснула пальці. — Там було тихо. Але не спокійно. Наче щось постійно спостерігало.

Марта слухала мовчки.

— Ми не відразу зрозуміли, як повернутися. Двері… під час зворотного переходу вони з’являлися одна за одною. Нам довелося пройти через кілька. Я зачинила їх усі. — Я на мить замовкла. — І щось сталося з Лукасом.

Мій голос здригнувся від страху й безсилля.

— Він… не той. Повернувся… але ніби не повністю. Відсторонений. Слабкий. Як дитина з аутизмом. Не говорить, не дивиться в очі, не розуміє мене. Йому болить яскраве світло…

Тиша стала густою й важкою. Марта заплющила очі. Її губи стиснулися, а пальці переплелися так сильно, що побіліли кісточки.

Вона не ставила зайвих запитань. Але я бачила її тривогу — у тому, як вона завмерла.

— Зачекай… — тихо сказала вона, ніби намагалася зупинити не мене, а сам час.

Коли вона знову підняла погляд, у ньому вже не було колишньої впевненості. Лише дивне знання, ніби вона здогадувалася, чим може закінчитися моя історія, і все ж відчайдушно сподівалася помилитися.

Вона обережно сіла.

— Я помилилася, — сказала майже беззвучно.

Та я почула.

— Я думала, двері пов’язані насамперед із тобою. Що ти — центр.

Вона похитала головою.

— Але це не так. Іншому світу, мабуть, потрібен Лукас. А ти… — вона подивилася на мене уважніше, — ти лише провідник.

Я повільно опустилася на стілець. Це прозвучало дивно. Холодно.

— Провідник?

— Та, хто може відкрити. Та, через кого відбувається перехід. Але не та, заради кого все починається.

Я не одразу змогла вдихнути.

— Тоді… що з Лукасом?

Марта повільно пройшлася кімнатою.

— Двері, про які ти говориш, — це не просто проходи, — почала вона. — Це межі між станами реальності. Їх не можна створити. Але їх можна активувати. Вони з’являються там, де є людина, здатна їх відкрити. Але відкриваються — не завжди заради неї. Як у вашому випадку.

Я не відривала від неї погляду.

— Іноді, — тихо продовжила вона, — це схоже на запрошення. А іноді — на полювання.

Холод пробіг по моїй спині.

— І якщо хтось по той бік обирає… він забирає не тіло.

Вона подивилася мені просто в очі.

— Він забирає те, що робить людину собою.

Я заплющила очі.

— Душу?.. — майже беззвучно прошепотіла я.

Марта не відповіла прямо. Але її мовчання стало відповіддю.

Вона підійшла до столу й почала наливати чай. Повільно. Як завжди. Та тепер у її рухах відчувалася напруга.

— Я ніколи тобі не розповідала, — раптом сказала вона. — Але одного разу я вже стикалася з подібним.

Вона говорила неохоче, ніби кожне слово доводилося діставати з місця, де його краще було не турбувати.

— Я була зовсім юною, — тихо почала Марта. — Навчалася в інституті для благородних дівчат. Там усе було суворе, правильне, передбачуване… і від того нестерпно нудне. Ми постійно шукали спосіб оживити ці безбарвні дні. Хотілося бодай натяку на щось за межами дозволеного.

Вона зробила ковток чаю.

— І одного разу хтось приніс книгу про спіритизм. Ми, звісно, не сприйняли це серйозно. Спочатку це була лише гра.

Сеанси вони влаштовували у маленькому підсобному приміщенні бібліотеки. Там майже ніхто не бував. І саме там стояли двері.

Старі. Темні. З різьбленим візерунком, таким складним, що погляд губився у переплетенні ліній. Без ручки. Без замка. Просто частина стіни.

— Ніхто не знав, куди вони ведуть, — тихо сказала Марта. — Слуги лише відмахувалися: «Вони там були завжди».

Одного вечора вони зібралися, як зазвичай. Свічки. Коло рук. Шепіт і нервовий сміх.

Спершу не сталося нічого.

Потім повітря ледь здригнулося. Свічки затремтіли, ніби від невидимого протягу. Хтось засміявся. Хтось злякано зітхнув.

А потім двері відчинилися.

— Ми навіть не почули звуку, — сказала Марта. — Ми його… відчули всередині себе.

Простір ніби тріснув.

Із темряви хлинуло світло — надто яскраве, щоб бути сонячним, і надто щільне, щоб бути просто світлом. Воно не освітлювало. Воно заповнювало.

Потім прийшов вітер.

Неприродний. Такий, ніби дув не ззовні, а крізь них самих.

— Він підхопив усе, — тихо говорила Марта. — Волосся. Одяг. Думки. Кімната зникла. Стіни ніби розкрилися. Все закрутилося… Ми трималися за руки… чи лише думали, що тримаємося…

Її голос став ледь чутним.

— Не було ні часу, ні простору. Тільки рух. І світло.

Потім — тиша.

Вони прокинулися на підлозі. Свічки згасли. Кімната знову стала звичайною. А двері — зачиненими.

Спершу ніхто нічого не зрозумів.

Потім вони помітили, що однієї дівчини немає.

— Марі… — ім’я зірвалося з губ Марти майже пошепки. — Вона сиділа поруч зі мною.

Її так і не знайшли.

Ні в інституті. Ні за його межами.

Жодного сліду.

— І найстрашніше, — сказала Марта після довгої паузи, — усі дуже швидко про неї забули. Наче її просто… стерли.