Розділ 4. Дивна розмова. Від першої особи Люсі

Того дня все починалося як завжди. Чай. Тепле світло. Запах трав і свіжих квітів.

Марта заварювала чай повільно й зосереджено, ніби кожен її рух мав особливе значення. Я говорила про дрібниці: про доставника квітів, про людей, які заходили до крамниці по букети або просто привітатися, про випадкові кумедні ситуації.

І раптом замовкла.

Образ зі сну ще не розчинився остаточно — наша квартира… і ті самі двері в глибині коридору.

Я й сама не зрозуміла, чому сказала:

— У нас у квартирі є дивні двері.

Марта не відповіла одразу. Чайник у її руці ледь здригнувся. Тонка цівка окропу пролилася повз чашку на стіл, але вона цього ніби не помітила. Повільно поставила чайник і підняла на мене очі.

Вперше за весь час я побачила в її погляді щось неспокійне.

— Які двері? — тихо запитала вона.

Я знизала плечима.

— Старі. Двостулкові. У глибині квартири. Вони завжди зачинені.

Марта не перебивала, але я помітила, як вона трохи нахилилася вперед.

— На них є різьблення?

— Так… візерунки, схожі на переплетені спіралі й коріння. І здається, колись там була позолота.

Запала коротка пауза.

— Вони вищі за інші двері? — знову запитала вона.

— Так.

Марта дивилася на мене так уважно, що я мимоволі напружилася.

— І в тебе іноді виникає відчуття… — вона на мить замовкла, — що за ними більше простору, ніж має бути?

По моїй спині пробіг холод.

— Так.

Марта заплющила очі на секунду. Надто довгу секунду. А потім тихо сказала:

— Такі двері не роблять просто так.

У кімнаті стало ніби тихіше. Навіть повітря змінилося — стало густішим, важчим. Я не відразу зрозуміла, що саме мене насторожило.

— Вам… щось про них відомо? — обережно запитала я.

Марта не відповіла. Вона дивилася у свою чашку так, ніби намагалася побачити там щось невидиме.

— Я колись бачила щось схоже, — повільно промовила вона.

Пауза.

— Але це було дуже давно.

Вона не дивилася на мене, і я раптом зрозуміла: продовжувати вона не збирається.

— І що це було? — тихо спитала я.

Марта підняла очі. У її погляді знову з’явилася звична м’якість. Але тепер у ній було ще щось — обережність.

— Не все потрібно знати одразу, Люсі.

Я відчула напруження. Не страх — поки що ні. Але щось дуже схоже на нього.

Марта раптом стала серйозною настільки, що я мимоволі випрямилася.

— Скажи мені, — повільно промовила вона, — ти коли-небудь бачила їх відчиненими?

— Ні.

— Підходила до них?

Я завагалася.

— У дитинстві… так.

— І що ти тоді відчувала?

Я на мить заплющила очі.

— Мені казали, що це просто декорація. Але… мені завжди здавалося, що там усе-таки щось є.

Марта дивилася на мене дуже уважно. Наче слухала не лише слова, а й те, що стояло за ними.

— Іноді за такими дверима не просто простір, — тихо сказала вона.

Після цих слів вона замовкла. Тиша затягнулася. Чай у чашках повільно холонув.

— Люсі… — нарешті озвалася Марта.

Її голос став твердішим.

— Якщо ці двері колись відчиняться…

Вона зробила паузу. Надто довгу.

— Ніколи не залишай їх відчиненими.

Усередині мене щось різко стиснулося.

— Чому?

Марта відповіла не одразу.

— Тому що не все, що може увійти… повинно входити.

Я не знала, що сказати. Ми сиділи мовчки, і цього разу тиша вже не здавалася спокійною. Вона стала тривожною, майже живою. Коли я вже збиралася йти, Марта раптом затримала мене за руку. Її пальці були холодними.

— Якщо щось зміниться… — сказала вона, дивлячись мені просто в очі, — ти одразу скажеш мені.

Я кивнула.

            Вийшовши на вулицю, я зрозуміла, що всередині залишилося дивне відчуття дискомфорту, ніби щось стало не на своє місце. Повітря навколо здавалося густішим. Рухи — обережнішими. Наче все залишилося звичним, але думки знову і знову поверталися до тих фраз, інтонацій і пауз у розмові з Мартою. У грудях оселилася тонка тривожна нитка. Вона не рвалася різко, але й не дозволяла розслабитися. Я знала: у цій розмові було значно більше, ніж прозвучало вголос. Між словами залишився прихований зміст, який я майже вловила — і саме тому тепер не могла заспокоїтися. Думки весь час поверталися до одного й того самого:

Що вона мала на увазі?

Чому так дивилася на мене?

Я щось сказала не так?

Найгіршою була неясність. Не було за що вхопитися, не було на що спертися. Лише дивне внутрішнє напруження — як перед грозою, коли небо ще світле, але повітря вже наповнене очікуванням бурі.

Мені хотілося повернутися, поставити ще запитання, щось уточнити. Але водночас виникло інше бажання — відсторонитися. Наче в цій розмові я торкнулася чогось, до чого краще не наближатися.

Це відчуття залишилося зі мною, як відлуння. Розмова вже закінчилася. Але тиша після неї — ще ні.