Глава 3. Університетські будні.(від 1-ої особи, Майї)

Ранок видався тяжким. Я всю ніч не могла спокійно спати, завжди різко прокидалась, бо снилися якісь жахи. От я встаю з ліжка, човгаючи капцями, й прямую до ванної кімнати. Умиваюсь і бачу: втомлене обличчя, сонні зелено-сірі очі. Да я блідіше поганки! Живіт видав вимогливі звуки і я прислухалася до його поради – пішла на кухню.

На кухні вже була мама, щось жарила на сковорідці. По аромату – це була яєчня з чимось ще. Поряд на тумбочці стояв чайник, тільки я сіла за стіл – клац, чайник вже закипів.

- Я зроблю кави, - сказала я мамі й підійшла до чайника.

- Ти вже тут, - мама повернула голову до мене. – Я й не помітила.

Вона посміхнулась та знову вернулась до приготування яєчні, а може, омлету? Я взяла дві чашки й прийнялась готувати каву. Собі насипала три ложки цукру, а мамі – дві. Поки розмішувала цукор, двома руками у двох чашках, зиркнула оком і побачила, що мама готує, все ж таки, омлет. Ще й з грибами, це я точно з’їм зі сметанкою.

-Сідай, майже все готово, - ласкаво звернулась до мене мама.

Я вже закінчила з розмішуванням цукру, схопила дві чашки і поставила їх на місця, на столі. Вмостилася на стільці і чекала омлету. А потім згадала – треба взяти сметану. Пробубоніла собі: «Ох, Господи.», пішла діставати сметану з холодильника. Тільки повернулася назад -  вже омлет стоїть на столі. Я сіла за стіл та трохи боялася, що запізнюсь до університету, хоча встаємо ми з мамою о шостій ранку. Подивившись на годинник на мікрохвильовці, видихнула – встигаю.

- У тебе очі сонні, ти спала взагалі? – стурбовано запитала мати.

- Жахіття якесь снилося, - відповіла я, закручюючи виделку у омлет.

- І що снилося? – поцікавилась вона.

Мати довіряє моїм снам, вони не раз збувалися. І все одно чи то жахи, чи то якісь добрі сновидіння. Вона каже: «Що це здібність.», але я не дуже вірю, що це здібність. Так, звісно, є люди з магічними здібностями, але, я не думаю, що «така магія» торкнулась мене. Ні, я вірю у ці сни, іноді запобігаю деяким діям, але раніше такого не було. Я не бачила сни-підказки, може це через той камінчик на підвісці?   

- Дзеркало тріскається, розбиваються вікна, сирени машин, ти за рулем, - перечислила я, щось згадуючи.

- Ох, Господи – мама замислилась. – Ти бачила, хтось є постраждалий?

- Ні, - я заплющила очі і почала згадувати. – нічого крім цього. Я тебе благаю, якщо тобі подзвонять з ДНУ чи я, не їдь. Я впораюсь.

Мати трішки засмутилась, встала і підійшла до мене, обійняла мене зі спини. Після маминих обіймів, я пішла одягатися, бо мама робила це за п’ять хвилин, як солдат якийсь!

Ми вийшли з під’їзду і сіли у машину. Дорога була не сильно довгою, були деякі затори – через вічно йдучих пішоходів туди-сюди, а особливо бабусь, яким дома не сидиться. Мама включила музику у машині, так ми весело і їхали до університету, де я вчусь, на кафедрі зарубіжної літератури.

-Все, приїхали, - сказала мама, і я вийшла з машини.

Я помахала рукою. Мама помахала у відповідь і поїхала на роботу.

Після того як я зайшла в університет, на мене, в прямому сенсі цього слова, накинувся мій друг - Валера.  Чому не найкращий? Не хочу наврочити, ми знайомі ще з молодшої школи і ніколи не втрачали зв'язок, правда він дуже наївний - скільки б він разів не попадався на тому, що його використовують, все одно продовжує вірити в те, що всі насправді добрі ...

 - Привіт, - він обійняв мене як зазвичай, по-пацанськи.

Цей кабан під два метри зросту!  І я, зі своїми 163 сантиметрами.  Довелося стати на носочки, щоб йому не довелося горбатиться, як верблюд.  Ось як він так вимахав? І ці хитрі сіро-блакитні очі ...

 - Майка ... - прошепотів він мені.

 - Валеріана, - так же відгукнулася.  - ну все, відпускай мене, ніби вічність мене не бачив, їй Богу, хоча пройшло всього-то два дні.

 - Всього-то два дні?!  - обурився він.  - Ти на зв'язок не виходила!

 - Ну що ти мене як дитину вичитуєш, - я вислизнула з його обіймів і схрестила руки на грудях.  - У дядька я була, у дядька.

 - А там що, інтернету не було?  - поруч пролунав хрипкий голос.

Це - Віолетта, вона троль *.  Повз нашої «компанії» пройшло два ангела з білими, але зі складеними ззаду спини, крилами.  Хоч я і вчуся вже на другому курсі, мене досі дивують студенти університету, хтось маскує свій вигляд, хтось ні. Вивчаючи міфологію, ту що в книгах пишуть, деяким істотам важко прийняти вигляд людини. Віолетта говорила: «Знаєш, не всі можуть так зробити, як тролям мого виду маскуватися? Мій вид тролів не може приймати вигляд людини, так склалося. ».

Але як показує «практика», вони не хочуть приховувати, та й який сенс?  Адже люди і так вже знають що «вигадані раси» насправді існують.

Коли мене обійняла Віолетта, я мало не задихнулася!  Від неї віяло таким перегаром, ніби вона три пачки сигарет з'їла.

- Ві, ти курила чи що?  - запитала я кашляючи і махаючи руками як віялами.

 - Ну так, - вона відсторонилася.  - ну не їла ж.

 - А таке відчуття що їла.  - пробубонів Валера теж кашляючи.

Вона розвернулася і спеціально дихнула на нього, цей запах полетів на нього, змушуючи махати руками ще сильніше. У мене було таке відчуття, ніби ось-ось він злетить у повітря.

 - Гаразд, слабачки, - вона махнула на нас двох рукою.  - я пішла, у мене зараз лекція в Телескопа.

 - Вдалого польоту, - глузливо сказав Валера.

 - Давай, пуск!  - підтримала я.

 - Вам би в космонавти, - вже йдучи, не повертаючись, сказала Ві.

Я глянула на годинник і потягла за собою Валерку. Той, як дитина в магазині, упирався, не хотів йти і весь час нив, що не хоче йти на лекцію.

 - Ну Ма-а-а-айя-я-я-я, - простягнув він.  - ну можна я пропущу?

 - Ні, - я зупинилася.  - тобі ж подобається викладач, він жарти розповідає.

 - Жарти люблю, читати цю нудоту - не люблю, - процитував один.