1. Тімко і ключ від нічного неба.

Одного осіннього дня, коли повітря вже пахло холодом і листям, Тімко затримався після школи. Усі діти вже розійшлись, а він ще сидів на старій гойдалці, яка скрипіла навіть тоді, коли ніхто не гойдався. Він любив залишатися сам, особливо після останнього уроку — тоді подвір’я ставало тихим, мовчазним, і ніби чекало, що хтось помітить щось важливе.

Тімко саме розглядав хмари у формі пельменів, коли під ногою щось блиснуло. Він нахилився — і побачив маленький ключик. Металевий, прохолодний, з круглою дужкою і зубчиками, схожими на смішний зигзаг.

Хлопчик підняв його і уважно подивився з усіх боків.

— Цікавенько... — пробурмотів він. — А що, як це ключ від чогось важливого? Ну, наприклад… від нічного неба?

Тімко не був чарівником, але дуже любив вигадувати. Йому завжди здавалося, що речі мають більше значення, ніж здається дорослим. От, наприклад, цей ключ. Може, він від якоїсь скриньки, де зберігаються зірки? Або від дверей, за якими живе ніч?

Сховавши ключ до кишені, Тімко побіг додому. У під’їзді пахло хлібом із магазину внизу, а у квартирі — яблуками і котом. Василь, пухнастий рудий ледар, уже сидів на кухонному стільці, як справжній господар.

— Привіт, Вась, — Тімко поплескав його по спині. — Сьогодні я знайшов ключ. Не простий. Я ще точно не знаю, до чого він, але відчуваю — він мені для чогось даний.

Кіт мружився і буркотів, ніби казав: "Тільки не втрать його, фантазере".

Після вечері, коли мама читала книжку, а тато знову лагодив дверцята шафи, Тімко сидів на підвіконні у своїй кімнаті. З вулиці долинали шум машин і запахи вітру. А над головою вже було вечірнє небо — темно-синє, спокійне, з першими зірками.

Тімко дістав ключ із кишені й стис його в долоні.

— Якщо цей ключ і справді від нічного неба… — прошепотів він, — тоді, напевно, треба просто бути уважним і дивитися.

Йому здавалося, що одна зірка блимає яскравіше. І не тому, що вона справді особлива, а тому, що він її помітив. Інші, можливо, ніколи не подивилися б туди саме в цю мить.

Кіт Василь "заплигнув", як казав Тімко, бо не виговорював літеру "р", на підвіконня і потерся мордою об його плече.

— Бачиш, Васю? — Тімко погладив його. — Це наш секрет. Деякі речі з’являються тільки тим, хто не боїться дивитися довше.

І тоді він подумав, що з цим ключем він точно має щось зробити. Не відчинити двері до чарів, а… відкрити очі на світ — собі й, можливо, комусь іншому.

Тімко вийняв блокнот і написав великими літерами:

Ключ знайдено. Завдання: дивитися на світ не менше 5 хвилин щодня. І не забути годувати кота.

Бо Василь уже дрімав, розлігшись на його зошиті з математики.

А небо за вікном світились, як м’які ліхтарики. І навіть якщо ключ був від старого замка під школою, чи від комірчини в підвалі — для Тімка він назавжди залишився ключем, який допоміг йому побачити більше.