У фартуху ката

Енергетичний кийок блимав, підіймаючись і опускаючись. В кімнаті смерділо сирим м’ясом та кров’ю, наче на бійні. Дихання зі свистом виривалося з впалих грудей чоловіка з кийком. Спостерігаючи за цим, його керівник занепокоївся.

– Руї, годі, – звелів він, гидливо кривлячись. Підлеглий не відповів, продовжуючи розправу.

– Я сказав годі! – підвищив голос керівник. – Ти його вб’єш. Спинися!

Він схопив ката за худу руку, легко її викрутив і виштовхав його за двері. Прикутий до крісла чоловік безсило відкинув голову, спльовуючи кров. Гаса, наймолодшого з катів, знудило прямо на підлогу.

У коридорі керівник відпустив Руї. Той посунув на нього, стиснувши кулаки, але вчасно похопився.

– Що в біса на тебе найшло, Руї? – обурився керівник, пильно вдивляючись в тхоряче обличчя підлеглого, обрамлене брудно-рудими баками. – Ти ж професіонал! Від мерця інформацію не отримаєш.

– Набридло мені з ними панькатися, Дон! – Руї зазирнув керівнику у глибокі сині вічі. – Самовпевнені такі, дивляться на нас згори вниз. Вважають, начебто вони щось більше, ніж купа м’яса, кісток та лайна. Ненавиджу їх! Всіх цих недолюдків ненавиджу. Була б моя воля, розірвав би на шматки всіх до одного!

Привабливе обличчя Дона скривилося від огиди.

– Ти ж сам місцевий, – нагадав він. – Як можна так свій народ зневажати?

– В тому й справа, – підлеглий криво посміхнувся, дивлячись на нього знизу вгору. – Я й себе через це ненавиджу. Свою вимову, походження, освіту. Відчуття, наче в моїх венах пульсує розпечена лава. Вам, з Авторії, цього не збагнути, бо ви справжні люди, а не знахабніла худоба!

– Так, годі! – керівник обірвав його. – Від сьогодні ти з нами не працюєш. Переводжу тебе у відділ Жу, будеш рядових допитувати. Там, якщо хтось й помре дочасно, то не так шкода.

– Ти не посмієш! – сполошився Руї. – Послухай, я визнаю, що перегнув, але це не привід мене виганяти. Я виправлюся…

– От і доведи це, працюючи з Жу, – Дон обернувся до нього спиною, даючи зрозуміти, що розмову завершено. – Як гарно себе проявиш, то швидко повернешся. А як ні… Допитувати рядових далеко  не найгірше направлення. На передовій завжди бійців не вистачає.

Двері зачинилися, зоставивши Руї на самоті. Вилаявшись, він стягнув залиту кров’ю поліетиленову накидку і жбурнув її в урну. Раніше кати носили шкіряні фартухи. Кров у них в’їдалася, зостаючись там навіки. Вони передавалися з покоління в покоління, від батька до сина, від тестя до зятя. Але зараз інші часи і нікого не цікавить історія. Єдине призначення одноразових накидок: не забруднити кров’ю форму.

Проходячи повз кабінет командира частини, Руї мимохідь спинився, почувши його стурбований голос:

– Послухайте, я все розумію, але мені потрібно більше інформації. Коли саме прибуде підкріплення, як надовго затримається, скільки бійців та яку техніку очікувати? Ви просите мене підготуватися до зустрічі, але не кажете кого саме. Я ж не можу прийняти кота в мішку!

– Це секретна інформація, – Руї впізнав скрипучий голос старшого зв’язківця. – Розголошувати її заздалегідь надто небезпечно, адже від неї залежить доля всієї війни. Просто будьте наготові. Це все, що я можу вам сказати. І все, що я знаю, якщо на те пішло.

Руї скептично гмикнув, простуючи коридором. Авжеж, ніхто нічого не знає. На прибуття підкріплення очікують вже другий місяць, навіть заздалегідь відвели окрему казарму, змусивши потіснитися власних солдатів. Але що це за підкріплення і коли його очікувати ніхто не відав. Схоже, навіть на найвищому рівні діяли наосліп.

Руї вийшов надвір, з насолодою вдихнувши прохолодне вечірнє повітря. Біля огорожі стовбичила кремезна постать у кашкеті, в якій він одразу впізнав Гара. Підійшовши до завскладом, Руї потиснув величезну долоню старого.

– Пластир є? – поцікавився Гар.

– Аякже, – Руї дістав портсигар, пропонуючи чоловікові. Завскладом приліпив невелику марку собі на шию, сам кат почепив таку ж на зап’ясток.

– Ти що купався? – поцікавився Гар.

– Тобто? – розгубився Руї і, провівши по волоссю, стягнув з голови прозору шапочку: – От дідько! Завжди про неї забуваю.

– З кожним буває, – багатозначно відказав завскладом. Кат пильно поглянув на нього.

– Чому такий невеселий? – поцікавився він. Гар скрушно зітхнув і поділився своїм горем.

– Розумієш, після останнього наступу недолюдків до мене старша донька з чоловіком перебралися. Тож нас тепер п’ять чоловік з двома собаками в однокімнатній тулиться. Ще й в гуртожитку зі спільною кухнею на десять квартир. Живемо наче в шафі. Я вже ладний ночувати на службі, аби тільки додому не вертатися.

– Теж мені знайшов проблему! – щиро здивувався Руї. – Ти що, не в курсі як це вирішується? Походи по місту, підшукай хатку собі до смаку, та й підселися. Обов’язок цивільних усіляко допомагати та догоджати армії, особливо таким цінним кадрам, як ми з тобою.

– Ха, як в тебе все гарно виходить! – посміхнувся височенний чолов’яга. – Та тільки нині вже не перший рік війни. Чув я, що кількох любителів підселитися за ґрати перевели на тривале проживання. Хіба ж не ваша служба цим займається?

– Ні, – похитав головою кат. – Ми у розвідці числимося, а то військової жандармерії турбота. Але от що я тобі скажу: вони зрізають верхівки, аби цивільні не бунтували. На загальну ситуацію їм начхати, головне видимість порядку підтримувати. Тож якщо ти гулянки щодня влаштовуватимеш і по кішкам стрілятимеш, то за тобою, звісно, прийдуть. А як житимеш спокійно, не надто бешкетуючи, то кому ти здався? Головне, вибери лякливих цивільних і районному жандарму дай на лапу. Тобі ж є чим, правда?