Розділ 2

— Шурочко, це ж плід? — з філософським виразом обличчя дивився на МРТ-знімок професор Мацапуренко Василь Ігнатович, невропатолог.

Це був сивий чоловік із широкими, густими брежнєвськими бровами, що зараз стирчали в різні боки, як кути китайського даху.

— Плід, — видала пискляво його асистентка, повненька дівчина-тарілочка з рожевими яскравими щічками.

— Моєї уяви? — уточнив серйозно.

— Схоже, що це плід пристрасті, — Шурочка придивилася до знімка.

— Хто пустив цю жінку в МРТ?

— Так вона й сама не знала.

— М-да, — сів за стіл і почав заповнювати консультаційний лист пацієнтки. — Поклич Світлану Людвігівну.

— Зараз.

Через декілька хвилин у кабінеті з’явився спочатку бюст, а потім і сама Світлана Людвігівна, провідна спеціалістка лікарка-гінекологиня. Жінка була гарної, але суворої зовнішності, висока, з довгою косою кольору пшениці та з великими блакитними очима.

— Подивіться на це, — вказав на МРТ-знімок Василь Ігнатович. — Виявлено плід.

— А я кажу, що нам час народжувати. Це знак, — впевнено констатувала жінка, у якої було хобі — астрономія. — Сьогодні зірки стали в особливу позицію.

— Тільки не починайте, — невропатолог знову звів брови-кущі. — Навіть якщо зірки станцюють, наш Центр поки не готовий відкривати родове відділення.

— Я вірю у долю. Якщо вона щось планує, то це точно станеться. Очевидно — це знак.

— Це лише... Як ти там говорила? — глянув на Шурочку.

— Плід пристрасті, — підказала медсестра.

— Ось.

— Про це відділення не раз говорилося на зборах, багато хто підтримує проєкт. Ви як директор медичний маєте про це подумати, порадитися з керівництвом, — сіла й закинула ніжку на ніжку.

Василь Ігнатович прокашлявся й випростався.

— Це надто велика відповідальність. Ми ще не готові, — заявив він уперто. — Тепер вагітною пацієнткою займетеся ви. І щоб все було на вищому рівні. Оце вона здивується, почувши новину, хі-хі, — розтягнув усмішку, і в очах блиснув добрий, теплий вогник. — Треба ж таке... Карапуза виявили під Новий рік. Подарунок нам.

— А я вам кажу — знак це. Ось побачите, — підняла пальчик його колега. — А якщо не вірите, доля може привести більш вагомі аргументи й факти. Не кидайте їй виклик. Тим паче в передноворічний день.

— Дивіться мені, ще накаркаєте. Торік мало було індусів о десятій вечора?

— Ми врятували їхнього сина.

— А потім Новий рік зустрічали під пісні про Джиммі. Досі у вухах дзвенить, як згадаю.

— Зате як станцювали! І тепер погляньте на статистику: цього року в нашому Центрі серед пацієнтів різко зріс відсоток іноземців. Ми маємо гарні відгуки й ще більший потенціал до розвитку. Тож очевидно — народжувати нам наступного року! Однозначно.

— Ідіть працювати, не робіть мені нерви. Пацієнтів багато, ніколи прохолоджуватися.

— Недаремно наснився сон, що ви в підгузку, — додала лікарка, виходячи з кабінету.

— Що? — округлив очі професор.

— Нічого, — хихикнула жінка й зникла за дверима.

— Теж мені... Народжувати... Шурочко, ти таке чула?

— Мені, якщо чесно, байдуже. Скажуть народжувати, будемо народжувати. Чому б ні? — знизала плечима дівчина.