Розділ 1

«Я, взагалі-то, врівноважена.

Зіпсувати мій настрій може лише невдача в коханні. В усьому іншому — я стійка та впевнена. Дуже. Працюю у відомому регіональному медичному центрі «Ритм». У ритмі працюють у нас усі. Оскільки персонал дуже старається, до нас за допомогою звертаються багато пацієнтів. Тому «Ритм» — це не лише назва Центру, а й спосіб життя.

Не можу говорити за всіх. Скажу лише за себе. Я дуже люблю працювати в свята. Вони в нас завжди проходять по-особливому. Здебільшого — незабутньо. Тому і цього року 31 грудня всі чекали на «чудо». Чудес у нас завжди вистачає, особливо під вечір.

У цей день закінчувався рік Коня та починався рік Кози. Тому я вранці молодою кізочкою цокала-ковзала по кризі в напрямку роботи. Мороз із вітерцем пустотливо загравали зі мною: то в лоб, то по потилиці, то лізли за комір. Я взагалі тендітна. Від сильного вітру рятував пакет-якір, у якому я несла обід з вечерею — завжди запасаюся серйозно, не даючи голоду жодного шансу — тому з курсу кардинально не збилася.

Йти хвилин двадцять п'ять. Рівно стільки, скільки разів я виконала пірует і влетіла в кучугуру. Спорт став невід’ємною частиною мого життя. Впала, віджалась, планка, шпагат, через замет, влізла, вилізла, засипало. Утім, комплекс вправ завжди різний. Люблю творчий підхід у будь-якій справі. Я — особистість з тонкою душевною організацією, хоча, зауважу, що, як і хороше вино, з міцною витримкою. Але про це пізніше.

Нарешті я спортивною ходою, в позиції «ноги на ширині плечей», майже граціозно ввійшла в двір Центру. Звільнила погляд від шапки, яка налізла до рівня губ. Добре, що маршрут за кілька років досліджений і я навіть з шапкою спецназу, правда без дірок для очей, що є мінусом, можу знайти вхід до клініки. Разом із шапкою відкинула й капюшон. Благо, дизайнерська штука моє пальто. Капюшоном якщо накриє, одразу почуваєшся туристом у наметі. У жодну хуртовину не пропадеш. Тільки капюшон треба щільно шарфом фіксувати, щоб не задувало, інакше відкривається вітрильна основа, і тоді вже навіть якір не допоможе. Та не будемо про такі деталі, все ж у цій частині повісті йдеться про сухопутні пересування. Так ось, звільнивши найважливішу частину тіла — голову — знаходжу в кишені червону помаду. Я особистість яскрава. Люблю щоб гарно і, якщо гарно, то щоб навіть здалеку. Дзеркало забула. Повертівшись туди-сюди, не виявила нічого, що б допомогло підкреслити мої сильні сторони — губи. З’явитися на роботі без підготовки я не могла. Діло принципу. Не люблю отих усіх: «Ти без настрою? Якась бліда. Може тебе кинули?» Якщо навіть і кинули, другий візьме. Теж мені печаль. Я дівчина видна. Ціну собі знаю.

Виходу не було. Довелося використати машину реабілітолога. Він у нас рання пташка, завжди приїжджає першим. Живе в ритмі пульсу співробітників, які біжать на роботу. Така людина завжди потрібна в такі моменти: погода слизька, життя складне.

Схиливши свій стан ближче до вікна, починаю домальовувати дар від природи. Він у мене тонкий, тому пішла лінія вище, щоб краса не здавалася мізерною.

Раптом скло вікна почало опускатися. Повільно, на рівні серцевого нападу з’явилося обличчя нашого реабілітолога.

— М-да, Матильдо Альгердасівно, а ви сьогодні — прямо очей не відвести, — посміхаючись на всі тридцять два витвори стоматології, привітав мене веселий колега.

Зойкнувши й підстрибнувши, ніби хто у цей момент виписав під зад ногою, випустила помаду, і вона влетіла реабілітологу в машину.

— Ой, Васисуалію Калістратовичу, ви тут?! — тримаюся за серце однією рукою, а іншою делікатно лізу в автівку шукати пропажу.

— Так, я тут, Матильдочко. Уже готовий реабілітувати, — так загиготів мені у вухо, що аж заклало. — Та не хвилюйтесь, я знайду.

Мені незручно, щоб він сам шукав, тому вже сміливіше лізу в машину всім переднім корпусом. У цей момент Калістратовичу теж придумалося нахилитися, і ми як привіталися лобами, то аж я почула, як його витвори стоматології клацнули.

— Ой, ой, ой, вибачте! Не забилися, Матильдочко? — захвилювався, потираючи лоба.

— Що ви, ми ж ледве торкнулися, — нишпорю навпомацки в пошуках помади, бо після удару світло в очах на якийсь час вирубило.

Нарешті знайшла. Тільки-но зібралася покинути місце події, як чую поруч:

— Матильдо Альгердасівно, за консультацією звертайтеся до кабінету лікаря. Чи вам так терміново потрібна реабілітація? Нічка видалася веселою? А ще навіть не Новий рік, — і далі хитреньке «хі-хі».

Я різко розігнулася, щоб дати гідну відсіч, але в цей момент потилицею знайшла вікно. Шапка знову сповзла до підборіддя. Я швиденько все підправила й поглянула в той бік, де ще чувся смішок. Це була наша лікарка-гепатологиня Ілона Артурівна, яка вже в печінках сиділа. Місцева молода красуня, що прийшла до нас у минулому році одразу після інтернатури. Висока брюнетка з модельними задатками. Єдина, хто міг скласти мені конкуренцію. Та я людина стримана. Не ведуся на такі брудні ігри. Тримаюся гідно.

— А вас, люба колего, заздрощі заїли, як ті блохи собаку? — дивлюся на неї зверху вниз.

Так ось серйозно та впевнено. А вона оглянула моє обличчя й чомусь зайшлася сміхом.

— Що ви, Матильдочко? Які там заздрощі? — вже за живіт трималася, так їй раптом стало весело.