12.

Час швидко промайнув і нарешті розпочався довгоочікуваний корпоратив. Колеги-чоловіки, мов малі діти, бігали у масках та мішурі, а дівчата невтомно фотографувалися з бенгальськими вогнями. Лунала жвава музика, скрізь чувся сміх та веселі вигуки.

Програму вели запрошені Дід Мороз та Снігурка. Шампанське, жарти та конкурси лилися рікою. Я до речі, виграла рулон туалетного паперу та стеблер. Загалом було дуже насичено й цікаво. Навіть ритуальна промова шефа слухалася з задоволенням. Вона була легкою й щирою. Відчувалося, що Андрій Дмитрович говорив від душі, без заздалегідь завчених і замусолених виразів.

Я розслабилася та піддалась шампанському, що швидко вдарило у голову. Чорі теж розважався. По своєму, по-чортівські… Звісно, інші цього не помічали, але моє, вже навчено око, швидко розпізнавало витівки невидимого шибеника.

Та невдовзі у мене настільки розболілася голова, що довелося збиратися додому раніше запланованого. 

Чи то так мені пощастило, чи то і вправду кажуть, що рідні стіни лікують,  але годинку покимаривши, я відчула - нестерпний  біль відступив. А може й нарешті подіяли пігулки... Не знаю. Головне - світ знову заграв для мене барвами життя.

Піднявшись з дивану, я очима почала шукати Чорі. Він сидів на підлозі, чомусь у купі моїх речей, та захоплено не зводив очей з телевізора. Той саме транслював якийсь любовний турецький серіал. Як на мене - дивний вибір для зловіщого чорта, але діло його... Я ж о цій зимовій порі люблю переглядати різдвяні кіно-казки.

- А чому це мої речі не у шафі, а на підлозі?

- Ну хтось же мав взяти ініціативу у свої руки поки ти, ледащо, ніжишся у ліжку. - відірвався від перегляду Чорі та почав далі копирсатися у одязі.

- Я взагаліто помирала від болю, страждала… - на хвильку образилася я. - Поясни нормально, що все це значить.

- Ти що, тю-тю?! - поплескав Чорі себе по голові, демонструючи відсутність у мене мізків. - Звісно, валізу тобі збираю.

Я спробувала пояснити, що слова шефа не варто сприймати всерйоз. Зрозуміло ж, що він все говорив на емоціях, аби лиш вплинути на Аліну. Та натомість мій чорнявий співмешканець завзято продовжив свою справу, не полишаючи надії знайти щось відповідне його смаку.

- Слухай, це ж не піжами, це якісь балахони! Де мережево? Де коротесенькі грайливі шортики?! Де напівпрозорі нічні сорочки? Де це все?! - проігнорував мене чорт.

- Я ціную зручність, одяг має бути вільний. А те, що вони не сексі, а з усілякими ведмедиками та єдиноріжками, те можна пробачити - я ж самотня одиначка.

- Ото через те ти й самотня,  що піжами такі! - продовжував стояти на своєму Чорі.

- Ой, перестань! Ти чорт, а мислиш як чоловік. Не прискіпуйся!

- Ото ж бо й воно, що я чорт і у гріхах розуміюся! Хто віддасця спокусі якщо тебе у цьому мішку знайти не можливо?.. - демонстративно розтягнув він  в ширину верх теплої піжами. 

- Та годі. - висмикнула я улюблену річ. - Не витрачай час, ми нікуди не їдемо.

І огледівши маштаб вчиненого безладу, зітхнула, розуміючи, що прибирати одяг на місце доведеться все ж мені.

 - Але мені приємно, що ти хотів допомогти. Це справжнє піклування. Ти  милий! - щиро посміхнулася я.

- Я не милий, я лихий! Я не милий, я лихий! - як мантру промовляв чорт, стрибаючи на ортопедичній подушці, що вже не влазила  до повної валізи. Раніше подушка була моєю, але цей хвостатий узурпатор швидко її облюбував і тепер щосили намагався  втиснути аби взяти з собою у подорож. 

Раптом пролунав дзвінок вхідних дверей. Я напружилася, оскільки ніхто до мене без запрошення не приходить. І який же був подив коли у вічко побачила Андрія Дмитровича!

- Перепрошую, що турбую. - прозвучав знайомий голос тільки но я відчинила двері. - Ви, Анно, забули на столі у кабінеті подарунковий конверт. Я дав розпорядження бухгалтерії повернути його вам у перший робочий день після свят.  Але ви ж знаєте нашу Тамару… Вона почала бідкатися, що зимові свята такі витратні і як зараз всім скрутно, і як необхідні гроші… 

Отже честь завести мені конверт випала саме шефу, оскільки він єдиний хто сьогодні не вживав алкоголь. Та й Тамара знала, що виїжджаючи з міста до Карпат, шеф проїжджатиме повз мій район. Загалом у чоловіка не було вибору - перед тиском Тамари ще ніхто не встояв.

- Та ні, це якась помилка. Я точно впевнена, що забирала конверт. - і взявши свій парадний клатч, у який ледве вміщався телефон, дзеркальце та ще декілька жіночих дрібничок, почала обережно розстібати. 

Змійка важко піддавалася, оскільки нещасну сумочку розперло і деформувало від конкурсних виграшів. Мда, і прийшло ж мені, п'яненькій, у голову втовкти це все до клатчу… Чому було просто не залишити на роботі?!

Першим вдалося дістати рулон туалетного паперу. Краєм ока я помітила як ледве посміхнувся кутик губ шефа. Він, як і всі чоловіки, чув, що у жіночій сумці можна знайти все що завгодно, то ж така знахідка його явно звесилила.

- Це за конкурс… - виправдовуючись, посміхнулася і я. 

Андрій Дмитрович заліз до карману своїх джинсів і витяг звідти маленьку, розміром з долоню, пластмасову формочку для ліплення одного вареника. І зі словом "Аналогічно!" простяг мені.