7.

Десь через годину після інциденту до кабінету зайшла секретарка Тамара, що вже повернулася зі школи. 

- Андрій Дмитрович просив віддати тобі документи на доопрацювання. Зверни увагу, він зробив помітки олівцем. 

- Тобто? Він мене не звільняє?

- Ой, Аню, облиш! Наш шеф нормальний мужик.  - дружньо посміхнулася вона. - От на моїй минулій роботі ото був справжній самодур! Та ще й жінок не те що не  поважав, а ненавидів. Усіляко принижував, не сприймав жодної ініціативи чи ідеї. Просто жах! А наш Андрій Дмитрович адекватний. А ще він не дурень - розкидатися цінними кадрами не буде.

З особливою інтонацією наголосивши на останньому речені вона поклала на стіл ще й чашку чаю.

- На ось, тримай. Шеф наказав зробити тобі з м'ятою...

Я на секунду втратила дар мови і від здивування просто відкрила рота. Такої турботи я від нього точно не очікувала.

- Сказав, що трішки заспокійливого тобі не завадить… - зрозумівши мою розгубленість додала Тамара й, весело підморгнувши, вийшла.

Ну що ж, так то так. Отже я залишаюся. Принаймні до кінця року так точно.

Друга половина дня промайнула зі швидкістю світла. Сьогодні я принципово не збиралася залишатися понаднормово. Але премія… Думка про неї надавала сил та натхнення. Якщо я дійсно збираюся після Нового року звільнитися, то зайві  кошти мені не завадять. Тим паче, що сімдесят відсотків роботи вже зроблено. Буде не розумно зараз отак все запороти.

Тож вийшла з офісу я останньою, коли прибиральниця вже невдоволено натякнула, що збирається зачиняти.

Був вже глибокий вечір. Поодаль якось сумно горіли ліхтарі, віддзеркалюючи світло у калюжах та на мокрому асфальті. Моросила мрячка, було вогко, незатишно та якось депресивно, то ж пересмикнувшись, я підняла плечі і занурилася підборіддям у величезний шарф-хомут.

Загалом погода повністю відповідала моєму настрою.

Вітер тріпав полиетиленовий пакет у моїх руках, а я стояла на зупинці одна-однісінька. Воно й не дивно, всі вже давно розбіглися після роботи по домівках, а гульвіс стримала непривітна погода. Тільки я ще не вдома... 

Нарешті під'їхала маршрутка. Салон, як і вулиця, був майже порожній, лиш де-не-де зайняті сидіння. Я вмостилася позаду водія і почала розглядати турботливо прикрашену до свята торпеду. На ній, поміж яскравої мішури, розмістилися м'які дід Мороз, смішні олені та сніговик Олаф із мультика "Крижане серце". Я хоч і доросла, але мультики дивлюсь із задоволенням, то ж цього персонажа впізнала одразу. На стелі над лобовим склом теж красувалася мішура, з якої звисали маленькі різнобарвні ялинкові кульки.

От цікаво, таку атмосферу створюють самі водії чи це все ж заслуги дбайливих ручок їх дружин? Водії це чоловіки, і мені здається їм до новорічних прикрас взагалі не має ніякого діла, а от дружини, ті можуть. Ми  жінки такі, нам завжди хочеться краси, і чому б не створити святковий настрій за робочим місцем коханого. А з іншого боку, хтозна може я помиляюся і водії самі прагнуть скрасити сірі одноманітні рейси…

Не дійшовши до єдиного рішення цього філософського питання, я перевела погляд у вікно і стала розглядати вечірнє місто.

Ми саме зупинилися на світлофорі і зрівнялися з автівкою зліва. Було темно і не видно хто там сидить, але враз жіночий силует увімкнув світло у салоні і, відкривши дзеркальце сонцезахисного козирка, почав підфарбовувати губи.

У пасажирці я одразу впізнала Аліну. Вона, як завжди, виглядала чудово. Верхній одяг був розтібнутий, то ж я помітила коротеньку  червону сукню з розкішним декольте. Схоже вона все ж встигла її купити. Широкий хутряний комір пальто обромляв декольте. Волосся спадало легкими кучерями. Все було ідеально.

Розглядаючи Аліну, розумієш чому Андрій Дмитрович обрав її. 

Світлофор змінився на зелене світло і автівка швидко рушила вперед.

Мимоволі я перевела погляд на себе.  Ні, така ніби й нічого, але як всі, особливо не вирізняюсь… Сама звичайна. Немає у мені тієї внутрішньої розкоші як у Аліни. Вона ж точно не з тих хто буде носити куртку, якій вже три роки, рукавички з катишами, чоботи без підборів...