2.

Повернулася додому я пізно. Переступивши поріг кімнати, занурилася у м'якенькі капці, і вже збиралася побайдикувати залишок вечора як на очі потрапила робоча папка з документами на столі. А поруч на підлозі чекали свого часу коробки з новорічними прикрасами.

Ех, аж настрій зіпсували! За сьогоднішнім насиченим днем я геть забула, що планувала на цих вихідних нарешті прикрасити ялинку та підтягнути роботу, на якій у мене повний аврал і я абсолютно не встигаю вкластися у терміни. 

Керівництво ставить зависокий план, дає такий об'єм робіт, який має виконувати щонайменше три особи, а не я одна. Але чому дивуватися, сама винна… Не дарма кажуть "хто тягне на того ношу і звалюють".

Батьки підсвідомо виховали мене справжнім радянським підлеглим. Їх так навчали, а вони мене. Чи то хвороба, чи форс-мажор, все це не важливо - на роботі мусиш бути! І працювати добре, старанно на благо справи, на благо країни чи бозна ще чого. І так щоб начальство  було обов'язково задоволене!

Домашніх обов'язків це теж стосувалося. Мама завжди повторювала російську приказку "сделал дело - гуляй смело!". То ж з часом я почала відчувати провину за відпочинок. І не могла дати собі розслабитися допоки всі справи не виконані.

На жаль, у дорослому жіночому житті потік домашніх та робочих обов'язків нескінченний, а часу на відпочинок стає все менше й менше. Тому, напевно, наші пострадянські жінки й ходять такі знервовані, виснажені, замучені, бо беруть на себе забагато, бо намагаються все встигнути, все контролювати...

Але це все лиш роздуми, на практиці ж я знову збираюсь працювати на вихідних.

Та інстаграм-психологи наполягють, що себе потрібно любити. То ж з думкою - я у себе одна і мене треба берегти, плюхнулась на ліжко та увімкнула телевізор. 

Так я пролежала майже дві години і, здається, навіть трішки закимарила. 

Але кляті новорічні прикраси та  документи нав'язливо лежали на місці і з докором нагадували про себе.

Ну, добре! Оскільки завтра вже неділя, то потрібно хоть щось сьогодні зробити аби потім було менше. І моя лінь обрала легше і цікавіше завдання - приготування до свят.

Все помешкання я вирішила не прикрашати, то ж лиш поставлю ялинку  у кімнаті. Хоча раніше квартира просто потопала у декорі. Він був скрізь - на стінах, на меблях, на вікнах і навіть зі стелі звисали сніжинки. 

Та якось цього року я не маю святкового настрою. Гадаю, виною всьому погода. На дворі вже кінець грудня, але на сніг не було жодного натяку, одні лиш калюжі. Ніби й зима не зима, а похмура осінь. Мокро, сиро і якось зовсім не "по новорічному".

Ялинка була маленька, метр заввишки, то ж я швидко впоралася. Єдине що не знайшла коротку гірлянду і довелося чіпляти довгу. Таким чином залишалося ще приблизно три метри, які я просто красиво розподілила на підлозі під стовбуром в перемішку зі сріблястою мішурою. Вийшов такий собі ефект снігу з підсвіткою.

Ще раз прискіпливо оглянувши свій шедевр і переконавшись, що всі кульки розташовані ідеально, задоволена результатом, я відправилася на кухню заварювати чай.

Ксю якраз привезла мені солодкий сувенір зі Львова і він як ніколи доречний. Всі свої запаси смаколиків я вже під'їла,  нові купити забула, а солоденького ой як хотілося!

То ж поки чайник закипав, я зайнялася великим паперовим пакетом з написом "Львівська шоколадниця".  Оксана ще й прив'язала до ручок милий бантик з атласної стрічки... Дрібничка, а приємно!

І який же був мій подив коли поміж ласощів, я виявила пожовклий старий аркуш з написами від руки. Спершу подумала, що то, можливо, якась тематична львівська листівка, але потім почала вчитуватися і зрозуміла - рядки дуже знайомі... Та це ж гоголівська  "Диканька"!

Що? Тобто? І враз мене осинила неприємна  здогадка… Підлітки, що побились об заклад і брали друга "на слабо", а потім переполох в музеї через якийсь експонат… Пазл почав складатися. Схоже один з хлопців хотів довести друзям, що він крутий і якимось чином вийняв  рукопис Гоголя зі скляного стенду. Ох, ці діти! А коли пропажу виявили і почалася метушня, вони злякалися викриття та подальших наслідків.  Отже, щоб приховати злодіяння, підкинули мені у пакет доказ злочину.

Мда… ситуація неприємна. Навіть не хочу уявляти, що б я робила якби цю знахідку виявили працівники музею при обшуку. Боженьки, який би це був сором! Тай мені б точно ніхто не повірив!

На годиннику вже десята вечора, пізно, тож знайду завтра в інтернеті номер телефону музею, зателефоную та поясню ситуацію. Мені до них їхати далекувато та й невідомо коли повертатимуся з роботи, то ж проситиму щоб самі під'їхали і забрали свою власність. Гадаю, вони залюбки погодяться, оскільки їм вона потрібніша ніж мені.