1.

Я завжди вважала себе пунктуальною і страх як не любила коли запізнювався хтось інший. Навіть на побачення з хлопцями намагалася прийти на десять хвилин раніше, так би мовити, щоб освоїтись на місцевості.

І ось зараз, вся мокра, біжу по бруківці бо запізнююсь вже хвилин на двадцять. І нащо я так тепло одяглася? Хочеться скинути зимову шапку але побоююсь застудиться, то ж терплю.

- Ну нарешті! - з полегшенням вигукнула Оксана, коли побачила мене у вестибюлі.

Ми з Ксюхою дружили ще зі школи, але доля розпорядилася так, що життєві шляхи наші розійшлися. Вона вдало вийшла заміж і переїхала до чоловіка у Львів, а я залишилася у Києві.

Спершу ми активно намагалися підтримувати зв'язок. Та у кожної нове життя, свої справи, свої клопоти, з'являлися нові друзі і поступово спілкування дійшло до мінімуму та обмежувалося вподобайками й повідомленнями у соцмережах.

Декілька днів тому Ксю зателефонувала і повідомила, що приїздить на вихідні  провідати батьків. Від такої можливості зустрітися ми,  звісно, не могли відмовитися.

Було вирішено відвідати музей, як у добрі давні часи. Студентами ми полюбляли так проводити час і побували майже чи не у всіх музеях міста по декілька раз.

Цього разу наш вибір пав на музей Гоголя. Мені далекувато їхати, зате яка пригода! Після огляду планувалося посидіти у затишній кафешці та понастольгувати за минулим.

Через моє запізнення група з екскурсоводом була вже зібрана і пішла. У нас було два варіанти - чекати наступну групу або ж поблукати самим. Обравши другий варіант, ми вирушили і доволі швидко наздогнали екскурсію. То ж, знахабнівши, ходили слідом за ними.

Хоч у цьому музеї ми вже бували та за роки все забулося і слухати екскурсовода було дуже цікаво. Єдиний мінус це підлітки-школярі. Юрба галасливих невихованих особин чоловічої статі, що не можуть справитися з гормонами. Так хотілося їх прогнати! Постійно лізли куди не слід, перебивали приємну жіночку-оповідача та дуркували так, що мало не зламали стенд. Загалом жах! Було помітно, що історія письменника їх абсолютно не цікавить, вони просто змушені виконувати шкільне завдання, так би мовити, прийшли  "задля галочки".

Я підійшла до столу, під склом якого мирно покоїлися записнички, вицвілі фотографії та пожовклі листи.

- Та давай! Буде весело! - почувся шепіт від юрби, що оточила сусідній столик.

- Не очкуй! Програєш! 

- Та він сцикло! Слабак!

- Не зможе!

Вже на щось побились об заклад - здогадалася я і, втративши до них інтерес, підійшла ближче до Оксани. Через хвилину хлопці теж приєдналися.

Ми вже були у іншій залі як раптом позаду почувся визг працівниці музею і стурбована метушня. Вся наша компанія у подиві та легкому занепокоєні роззернулася, а екскурсовод поспішила дізнатися у чому справа.

Виявляється щось трапилося з одним з експонатів. На той момент там вже перебувала інша група, то ж нас не підозрювали у злодіянні і повели далі, спокійно продовжуючи екскурсійну програму.

Загалом час я провела чудово. Ми з Ксю окрім посиденьок у кафе влаштували ще невеличкий шопінг у новому торговому центрі і з приходом вечора, втомлені але щасливі, розпрощалися. 

Ех, як же це чудово отак інколи влаштовувати собі такі "розвантажувальні" дні, навперебій щебетати з подругою та веселилися, повністю відключившись  від роботи та негараздів.