Глава 16. "Тест на стресостійкість"

Амелія

— Знаю, що наша зустріч виглядає дивною, — сказала я матері Назара. — Але як я могла б її підлаштувати? Та й для чого це мені? Якби я мала на меті спеціально з ним познайомитися, то, мабуть, вибрала б більш романтичну атмосферу, ніж ліфт, де було дуже страшно…

— Так, значить, — замислено відповіла вона. — Що ж, я зрозуміла. 

Я відчувала дискомфорт від цього її погляду, розуміла, що вона не вірить мені на сто відсотків, у чомусь підозрює, і від цього мені захотілося якнайшвидше опинитися десь подалі від цього будинку і його мешканців. 

— Я кохаю Назара, — сказала я, зазирнувши їй в очі. — Може здатися, що наші стосунки почалися занадто швидко, але я дійсно бажаю йому лише добра і не збираюся ніяк використовувати його… Обіцяю вам, що ніколи не зроблю нічого такого, що може нашкодити йому чи вам…

— Що ж, — вона зітхнула. — Давай подивимось, як там наш пиріг…

***

Коли ми увійшли до їдальні, я з хвилюванням поглянула на Назара. Мені здалося, що він чимось занепокоєний. Можливо, його батько теж проводив із ним “виховну роботу” щодо мене? Але було схоже, що Рустем тут ні при чому, і від цього мені стало трохи легше…

— Аню, — несподівано Максиміліан звернувся до мене. — Я хотів би показати тобі нашу майстерню, що скажеш?

— Але скоро буде пиріг! — здивувалась Ірина. 

— І що? — хмикнув він, а потім підійшов до дружини і чмокнув її в носик. — Ми прийдемо хвилин за десять, не нервуй. — Аню, ходімо…

— Тату…

— Все добре, — перебив він Назара. — Ми швидко. 

— Добре, — я усміхнулася до Назара і перевела погляд на його батька. — Мені дуже цікаво побачити, де народжуються ваші творіння…

— Прекрасно, ходімо! — енергійно сказав він і повів мене до сходів на другий поверх.

Ми пройшли по коридору повз декілька зачинених дверей, а потім Максиміліан штовхнув одні з них і жестом запросив мене увійти досередини. Коли я опинилася там, то цікавість і захоплення витіснили у мені тривогу, яка поселилася в моїй свідомості після розмови з Іриною.  Тут стояли сучасні швейні машинки та інше обладнання, на манекенах був розвішаний одяг — деякий повністю готовий, а деякий ще незавершений. Сніни прикрашали вел икі постери з попередніх показів та фото Максиміліана у компанії різних світових знаменитостей. 

— Ну, як тобі? — він подивився на мене і усмхінувся.

— Це вражає, — я обвела поглядом майстерню, ні краплі не лестячи йому. Я дійсно була вражена.  Підійшла до одного з манекенів і стала оглядати сукню, яка була одягнена на нього. — Дуже свіже рішення…

— Вона ще не готова, — відповів Максиміліан. — Все ще думаю, що додати акцентом. Ця сукня робиться на замовлення однієї дуже поважної людини. Як бачиш, вона на невисоку людину і на середньостатистичну, а не модельну фігуру.

— Так, — я кивнула. — Може, б сюди підійшла якась антикварна брошка? У мене є кілька штук таких, я можу принести…. Вони не з дорогоцінних каменів, але виглядають оригінально.  Десь у мене було фото…

— Звучить цікаво, показуй, — зацікавлено сказав Максиміліан, зазираючи в мій мобільний.

Я дістала телефон і знайшла в альбомі на сторінці свого блогу ці прикраси. 

— Ось вони, — простягнула йому телефон. — До цієї ще є сережки в комплекті/, а ця йде сольно…

— Дійсно, ця перша якраз те що треба, — погодився він. — Навіть візерунок схожий на той, що на рукаві. Майже однаковий.

— Залюбки її вам подарую, — сказала я. 

— Ти зараз чим займаєшся, окрім блогу? В сенсі, як в тебе з вільним часом? — несподівано запитав Максиміліан.

— Ну, я навчаюсь в універі, перейшла на четвертий курс, але зараз канікули, тому можна сказати, що вільного часу вистачає, — усміхнулась я. 

— А на якій ти спеціальності? І взагалі, в якій сфері бачиш своє майбутнє? Чи ти як Назар, ще не визначилась? — почав він засипати мене питаннями.

— Я хотіла вступати на дизайнера одягу, але не наважилась, та й батьки наполягали, щоб здобула більш серйозну професію, — сказала я. — Тож навчаюся на економічному факультеті, ну, це корисно для моєї справи, ведення блогу, але все ж я шкодую, що не обрала більш творчу професію. Можливо, після того як закінчу навчання, спробую отримати другу вищу освіту…

— Нащо тобі витрачати на все це час, — він махнув рукою. — Знаєш що я подумав… Якщо ти вдало пройдеш практику на канікулах, я можу взяти тебе в учениці. Будеш працювати, заробляти і вчитись. Від мене нещодавно пішла помічниця, завагітніла від свого чоловіка і пішла в декрет… Правда, в неї було багато різних обовʼязків і не всі повʼязані саме з дизайном. Вона в якомусь сенсі і моя секретарка, бо я постійно все плутаю… А вона доводила до ладу і нагадувала..

— Мені дуже хотілось би працювати з вами, — я від хвилювання не могла підібрати влучних слів, здається, навіть почервоніла. — Обіцяю, що буду старанною ученицею і не підведу вас…

— Добре, — він кивнув. — Чесно кажучи, я дуже щасливий. Бо Назар ніколи не цікавився дизайном… А мені завжди хотілось мати учня чи ученицю.

— Я можу розпочати будь-коли, — усміхнулась я. — Хоч завтра….