Глава 15. Знайомство з батьками

Амелія

— Я так хвилююся, — сказала я, коли ми вийшли з магазину із красиво запакованою книгою про історію моди. — Прямо, як коли тільки починала вести свій блог…

— Не переживай, — відповів Назар, беручи мене за руку. — Мої батьки — звичайні люди, і у вас дійсно багато спільного, вам буде про що поговорити. 

Ми вирішили поїхати до будинку Назарових батьків на таксі, так було зручніше, адже нам запропонують випити вина, то щоб потім не було проблем з поліцією. 

Дуже швидко прибули на місце, будинок знаходився в передмісті, в престижному районі, і здався мені дуже вишуканим. 

— Видно, що тут живуть творчі люди, — сказала я, коли ми вийшли з машини і пішли до хвіртки. 

— Та так, ну, то ще ти не бачила як там все всередині, особливо кімнати майстерні, їх там цілих три, — відповів Назар і ми пройшли у прочинену хвіртку до вхідних дверей. — Ну, вони це точно покажуть, думаю, насправді саме там ми проведемо більшу частину цього вечора. 

— Мені все дуже цікаво, — це було правдою, я вже з нетерпінням очікувала знайомства з відомими модельєрами. Але ще більше мені хотілося ближче познайомитися з ними через те, що вони були батьками Назара. Думаю, навіть якби вони не були багатими й знаменитими, я так само з хвилюванням би очікувала цього моменту. 

— До речі, здається, гостей зовсім нема. Не бачу жодної машини… Цікаво, — сказав він. — Зазвичай на їхніх річницях в цьому будинку збирається до пʼятдесяти різних модельєрів, журналістів, моделей, фотографів та інших людей творчих професій. 

— Раптом вони відмінили чи перенесли святкування, а ми це проґавили? — запитала я. 

— Ні, — він похитав головою. — Вони вчора нагадали мені час, коли треба прийти.

 — Ну, тоді ходімо, — усміхнулась я, хоч і почувалася не дуже впевнено. 

Назар відчинив двері, і ми увійшли досередини. 

Ми одразу потрапили до холу. Тут все було чисто-білого кольору. Колони, підлога, стіни і стеля. Мінімалістичний стиль з вкрапленням різних яскравих деталей, які надавали інтер’єру дуже оригінального вигляду. Але людей і тут не було. Раптом двері, що вели з будинку до холу, відчинилися і я побачила симпатичну жінку середнього віку, яка чимось була схожа на Назара. 

Вона рушила до нас, привітно усміхаючись. 

— Назаре, Аню, нарешті ви прийшли! — привіталась мати Назара, підійшовши ближче. — Батько все ще возиться з одягом… Ти ж знаєш, як йому важливо справити гарне враження на нову людину, це в нього прямо пунктик. 

— Привіт, ма, — усміхнувся Назар і подивився на мене. — Це — Аня, моя дівчина, про яку я тобі розповідав.

— Добрий день, — привіталась я. — У вас чудовий будинок. І мені дуже приємно познайомитися! 

— Дякую, Амеліє, тобто, Аню, — одразу виправила вона себе. — Не звертай уваги, я просто вчора багато дивилась твій блог. 

— Сподіваюся, я там не дуже  налажала, — усміхнулась я. — Бо ж ви профі, а я лише любитель….

— Здається, ти дуже серйозно ставишся до своєї справи, — вона теж усміхнулась. — Ну що ж, давайте пройдемо до їдальні, вечеря вже чекає на нас. 

Саме цієї миті до нас підійшов батько Назара. Його я часто бачила в інтернеті та по телевізору, тому одразу впізнала. 

Він привітався, уважно розглядаючи мене. 

Цієї миті я збагнула, що досі тримаю в руках подарунок. 

— Ой, я зовсім забула, — сказала я. — Так захопилася розгляданням вашого будинку, що вилетіло з голови, з якої нагоди нас сюди запросили. Ми з Назаром вітаємо вас із річницею подружнього життя! Бажаємо жити ще багато років в любові і щасті… А це вам, — я простягнула запаковану книгу матері Назара, трохи знічено усміхнувшись. 

— Дякуємо за привітання і подарунок, — сказав Максиміліан Шевченко. — Радий, що ми нарешті познайомились! 

Його мати тим часом розгорнула книгу і теж усміхнулась:

— Доволі рідкісне видання, бачу, ви готувались, дякуємо, — вона усміхнулась. — Хоча, мене це навіть не дивує… Що ж, давайте сядемо за стіл. Назаре, сподіваюсь, ти не приїхав на своєму мотоциклі? Я сподівалась, що сьогодні ви випʼєте з нами по келиху вина.

— Так, я не на мотоциклі, — усміхнувся Назар у відповідь. — Тож будемо святкувати на повну… До речі, а чому гостей нема? Зазвичаай на ваших святкуваннях купа народу…

— Ну, сьогодні ми хотіли провести вечір з вами, — відповіла його мати і подивилась на мене. — Дізнатись більше про ваші стосунки і тому подібне. Все ж, ми твої батьки, Назаре…

***

Коли ми вже виголосили декілька тостів і спробували майже всі страви, Ірина встала з-за столу і подивилась на мене:

— Амеліє, тобто, Аню, допоможеш мені на кухні? Хочу поставити в духовку десерт, пиріг… Ну і ще деякі дрібниці зробити.

 — Так, звичайно, — я кивнула і  також встала з-за столу. 

Коли ми вийшли на кухню, то Назарова мати взяла зі столу пиріг, який підходив у формі, увімкнула духовку і поставила його туди.

 — Мені у чомусь  допомогти вам? — запитала я. 

— Амеліє, — вона несподівано подивилась прямо на мене. — Назар розповідав мені про обставини вашого знайомства. Хочу сказати, що навіть якщо мій син повірив, що це все сталось за волею випадку, я не така дурна. Зізнайся, ти підлаштувала цю зустріч, щоб вийти на мого чоловіка.