Глава 9. Відверте зізнання

Назар

Я все чекав, що Аня напише, але вона не писала… Може, вона втомилася від тих зборів і заснула? Може, я мав допомогти їй? Хотілось написати, але з іншого боку, я не хотів надто сильно насідати на неї, не хотів, щоб вона відчула якийсь тиск. 

Хоча, хіба це буде надто навʼязливо, якщо я просто привітаюсь і побажаю їй хорошого вечора? 

Вирішивши, що це дійсно нормально, я все ж написав їй повідомлення:

"Аню, привіт, як ти там? Я скучив за тобою". 

Я побачив, що вона прочитала повідломлення, отже не спала. Але відповідь з’явилася не одразу.

“Я теж скучила, — написала вона. — Добре, що це вже закінчилося.”

"Втомилась від зборів?" — запитав я. Хоча чомусь відчував, що причина її слів далеко не у зборах.

“Так, трохи, — відповіла Аня і поставила смайлик. — Але тепер вже все позаду. Знаєш, я хотіла тебе про щось попросити…”

"Ти можеш просити мене про будь-що, я намагатимусь виконати будь-яке твоє прохання, Аню", — написав я. 

“Пам’ятаєш, ми говорили про хейтерів, — написала вона. — Може, хтось буде писати чи дзвонити тобі і говорити про мене щось погане, ти ж не повіриш, правда?”

"Хіба я схожий на того, хто повірить в слова хейтерів? Я довіряю тобі, Аню. Не думай про подібне, я завжди буду на твоєму боці." — відповів я. 

Ну дійсно, що вони могли розповісти? Аня щира зі мною, я знаю. А все інше для мене не так важливо. 

“Навіть якщо вони скажуть щось таке, що зачепить тебе за твоє болюче місце?”

А ці слова мене все ж трохи насторожили. Щось про Аню, що зачепить мене за болюче місце? Що б це могло бути? 

"Ти чесна зі мною, я довіряю тобі, тож не бачу сенсу вірити комусь, хто буде на тебе наговорювати", — відповів нарешті я. 

“Я просто хочу, щоб ти завжди пам’ятав: я кохаю тебе”, — написала вона. 

Коли побачив ці слова, то не втримався і набрав її номер. 

— Алло, — її голос звучав здивовано, і ще, мені здалося, трохи хрипко, ніби вона застудилася або… плакала.  — Щось трапилося? 

— Я теж кохаю тебе, — сказав я твердо. — Не хочу, щоб ти плакала. 

Вона раптом схлипнула:

— Я не буду, то просто так… Не думай, що це через тебе….

— Ніхто не плаче просто так, — відповів я. — Але я не буду випитувати тебе про причину. Просто памʼятай, що ти завжди можеш розповісти мені будь-що.

— Я обов’язково розповім, але трішки згодом, добре? — її голос тремтів. — Я зараз почуваюся якоюсь такою розбитою. Не можу зібратися з думками… 

— Хочеш, я приїду? Просто обійму тебе, нічого такого, — одразу додав я.

 — Хочу, — видихнула вона. 

— Тоді чекай, я швидко, — на моєму обличчі одразу зʼявилась усмішка, я був радий, що вона принаймні дійсно хоче мене бачити. — Я тоді кидаю слухавку, швидко перевдягнусь і приїду. Буду хвилин за двадцять…

***

Я їхав як ніколи швидко, здавалось, на жодних змаганнях я не поспішав так сильно, як сьогодні. 

Тому приїхав навіть швидше, ніж пообіцяв. Припаркував мотоцикл і пішов до її підʼїзду.

Потім дістав мобільний і подзвонив їй:

— В якій квартирі ти живеш? — запитав я, щойно вона відповіла на виклик.

 — Квартира номер сім, на третьому поверсі, — сказала вона. 

Я одразу ж побіг сходами вгору, аж поки не дістався третього поверху. Потім смикнув ручку дверей, там виявилось незачинено, тож я одразу потрапив до квартири.

Аня вийшла з кухні, тримаючи в руці чашку.

— Ти так швидко, — усміхнулась вона. — Вибач, у мене такий безлад, — кивнула на гору коробок, що стояли вже спаковані в передпокої. 

— Мені все одно, — я підійшов до неї і обійняв, спочатку забравши чашку і поставивши її на тумбу. — Як ти? 

— Мені трохи страшно, — вона подивилася на мене широко розплющеними очима. — Ти можеш переночувати тут, зі мною? 

— Так, — я кивнув. — Я не залишу тебе ані на секунду, але… Кого ти боїшся? — я все ж поставив це запитання.

— Мені хочеться швидше поїхати з цієї квартири, — вона озирнулася навколо з настороженим виглядом. — Увесь час здається, що хтось за мною підглядає чи підслуховує… Що от-от зайде, навіть коли двері замкнено… Іноді я думаю, що в мене їде дах…

— Давай поїдемо до мене прямо зараз, тут тобі зовсім погано, а за речами заїдемо завтра вдень, — сказав я злегка розгублено. — Але якщо ти боїшся когось конкретного, тобі треба розповісти мені. 

— Ні, я не боюсь когось конкретного, — раптом сказала вона. — Зрештою, якщо хтось буде переслідувати мене, я ж можу заявити в поліцію, правда? І поліцейські мають на це зреагувати? 

— Добре, — я кивнув. — Але все одно я тепер не залишу тебе саму. 

— Мені ще треба дещо зібрати, — вона зітхнула. — Зранку приїде перевізник, щоб забрати речі. Тому я не можу поїхати зараз до тебе. А може, ти залишишся в мене?