Назар
Я все чекав, що Аня напише, але вона не писала… Може, вона втомилася від тих зборів і заснула? Може, я мав допомогти їй? Хотілось написати, але з іншого боку, я не хотів надто сильно насідати на неї, не хотів, щоб вона відчула якийсь тиск.
Хоча, хіба це буде надто навʼязливо, якщо я просто привітаюсь і побажаю їй хорошого вечора?
Вирішивши, що це дійсно нормально, я все ж написав їй повідомлення:
"Аню, привіт, як ти там? Я скучив за тобою".
Я побачив, що вона прочитала повідломлення, отже не спала. Але відповідь з’явилася не одразу.
“Я теж скучила, — написала вона. — Добре, що це вже закінчилося.”
"Втомилась від зборів?" — запитав я. Хоча чомусь відчував, що причина її слів далеко не у зборах.
“Так, трохи, — відповіла Аня і поставила смайлик. — Але тепер вже все позаду. Знаєш, я хотіла тебе про щось попросити…”
"Ти можеш просити мене про будь-що, я намагатимусь виконати будь-яке твоє прохання, Аню", — написав я.
“Пам’ятаєш, ми говорили про хейтерів, — написала вона. — Може, хтось буде писати чи дзвонити тобі і говорити про мене щось погане, ти ж не повіриш, правда?”
"Хіба я схожий на того, хто повірить в слова хейтерів? Я довіряю тобі, Аню. Не думай про подібне, я завжди буду на твоєму боці." — відповів я.
Ну дійсно, що вони могли розповісти? Аня щира зі мною, я знаю. А все інше для мене не так важливо.
“Навіть якщо вони скажуть щось таке, що зачепить тебе за твоє болюче місце?”
А ці слова мене все ж трохи насторожили. Щось про Аню, що зачепить мене за болюче місце? Що б це могло бути?
"Ти чесна зі мною, я довіряю тобі, тож не бачу сенсу вірити комусь, хто буде на тебе наговорювати", — відповів нарешті я.
“Я просто хочу, щоб ти завжди пам’ятав: я кохаю тебе”, — написала вона.
Коли побачив ці слова, то не втримався і набрав її номер.
— Алло, — її голос звучав здивовано, і ще, мені здалося, трохи хрипко, ніби вона застудилася або… плакала. — Щось трапилося?
— Я теж кохаю тебе, — сказав я твердо. — Не хочу, щоб ти плакала.
Вона раптом схлипнула:
— Я не буду, то просто так… Не думай, що це через тебе….
— Ніхто не плаче просто так, — відповів я. — Але я не буду випитувати тебе про причину. Просто памʼятай, що ти завжди можеш розповісти мені будь-що.
— Я обов’язково розповім, але трішки згодом, добре? — її голос тремтів. — Я зараз почуваюся якоюсь такою розбитою. Не можу зібратися з думками…
— Хочеш, я приїду? Просто обійму тебе, нічого такого, — одразу додав я.
— Хочу, — видихнула вона.
— Тоді чекай, я швидко, — на моєму обличчі одразу зʼявилась усмішка, я був радий, що вона принаймні дійсно хоче мене бачити. — Я тоді кидаю слухавку, швидко перевдягнусь і приїду. Буду хвилин за двадцять…
***
Я їхав як ніколи швидко, здавалось, на жодних змаганнях я не поспішав так сильно, як сьогодні.
Тому приїхав навіть швидше, ніж пообіцяв. Припаркував мотоцикл і пішов до її підʼїзду.
Потім дістав мобільний і подзвонив їй:
— В якій квартирі ти живеш? — запитав я, щойно вона відповіла на виклик.
— Квартира номер сім, на третьому поверсі, — сказала вона.
Я одразу ж побіг сходами вгору, аж поки не дістався третього поверху. Потім смикнув ручку дверей, там виявилось незачинено, тож я одразу потрапив до квартири.
Аня вийшла з кухні, тримаючи в руці чашку.
— Ти так швидко, — усміхнулась вона. — Вибач, у мене такий безлад, — кивнула на гору коробок, що стояли вже спаковані в передпокої.
— Мені все одно, — я підійшов до неї і обійняв, спочатку забравши чашку і поставивши її на тумбу. — Як ти?
— Мені трохи страшно, — вона подивилася на мене широко розплющеними очима. — Ти можеш переночувати тут, зі мною?
— Так, — я кивнув. — Я не залишу тебе ані на секунду, але… Кого ти боїшся? — я все ж поставив це запитання.
— Мені хочеться швидше поїхати з цієї квартири, — вона озирнулася навколо з настороженим виглядом. — Увесь час здається, що хтось за мною підглядає чи підслуховує… Що от-от зайде, навіть коли двері замкнено… Іноді я думаю, що в мене їде дах…
— Давай поїдемо до мене прямо зараз, тут тобі зовсім погано, а за речами заїдемо завтра вдень, — сказав я злегка розгублено. — Але якщо ти боїшся когось конкретного, тобі треба розповісти мені.
— Ні, я не боюсь когось конкретного, — раптом сказала вона. — Зрештою, якщо хтось буде переслідувати мене, я ж можу заявити в поліцію, правда? І поліцейські мають на це зреагувати?
— Добре, — я кивнув. — Але все одно я тепер не залишу тебе саму.
— Мені ще треба дещо зібрати, — вона зітхнула. — Зранку приїде перевізник, щоб забрати речі. Тому я не можу поїхати зараз до тебе. А може, ти залишишся в мене?
#1048 в Жіночий роман
#3917 в Любовні романи
#1785 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 15.01.2024