Глава 6. "Я потім тобі все розповім"

Амелія

Мабуть, я не повинна була допускати того, щоб усе розвивалося занадто швидко… Але, здається, я зовсім втратила голову, і мені було все одно, чи все йтиме по плану, чи ні…

— То не відпускай... — відповіла я, дивлячись йому в очі. 

— Ти серйозно? — він  торкнувся долонею моєї щоки. 

—  Цілком, - усміхнулася я.

                                          ***                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Він облизнув губи і несподівано знов поцілував мене. Коротко і рвучко, але доволі глибоко. 

Я відчула, що в мене паморочиться голова, зі мною ніколи такого не траплялося від простого поцілунку.

— Ти зводиш мене з розуму, — прошепотіла я. 

— Можу сказати те ж саме про тебе, — він зазирнув мені в очі і притиснув до себе за талію. — Поїхали? Не хочу стирчати на вулиці в такому стані…

 — Поїхали…

Мене охопило приємне передчуття, як у дитинстві, коли я з нетерпінням очікувала настання Нового року. Хотілося, щоб ми швидше опинилися в нього вдома, і водночас хотілося розтягнути цю нашу поїздку, адже часом очікування є таким хвилюючим…

Ми приїхали доволі швидко, певно тому, що вночі зовсім немає заторів. Назар припаркував байк у дворі біля доволі нової багатоповерхівки, а потім зліз з мотоцикла.

— Ну, приїхали…

— На якому поверсі ти живеш? — з цікавістю роззиралася навколо я. 

— На двадцять четвертому, останньому, маю навіть вихід на дах, ну, він спільний з іншою квартирою, — відповів Назар, обіймаючи мене. 

— Це прямо як у кіно, — сказала я. — Мабуть, круто сидіти на даху і дивитися на зорі..

— Ходімо, — він переплів наші пальці і повів мене до підʼїзду. — Колись можемо влаштувати там нічний пікнік. Ну, певно що не сьогодні. 

 — Добре, — я кивнула. Відчувала легке тремтіння у всьому тілі, хоча надворі й було тепло. Цікаво, чи Назар теж хвилюється? Зовні по ньому не було помітно…

Ми швидко підійшли до підʼїзду, він відчинив двері магнітним ключем, і ми зайшли всередину. Потім так само швидко ми дійшли до ліфту. Коли Назар натиснув на кнопку виклику, то, поки ліфт їхав, він знов обійняв мене за талію і поцілував.

Я відповіла на поцілунок, обіймаючи його за шию та притискаючись до нього. Серце билося так швидко, що здавалося, Назар теж може чути його стукіт. 

Коли ліфт перед нами відчинився, Назар потягнув мене всередину, так і не розриваючи поцілунку. Потім він мало не навпомацки натиснув на свій поверх, так і не відриваючись від моїх губ. 

— Було б смішно, якби ліфт зараз застряг, — сказала я, усміхаючись. 

— Це точно, — погодився Назар, зазираючи мені в очі і торкаючись долонею щоки. 

В цю мить ліфт якраз зупинився і його дверцята знов відчинились.

— Ходімо… — він потягнув мене з ліфту, підвів до однієї з квартир, потім відчинив двері і вже за мить ми опинились у нього вдома.

Назар подивився на мене, тримаючи мене за руки:

— Аню, мені буде важко зупинитись потім… Ти як? Впевнена? 

— Так, — сказала я.

— Яка ж ти класна, — він несподівано притиснув мене до стінки і торкнувся губами шиї. — Я весь час думаю про тебе, — прошепотів він між поцілунками, одночасно погладжуючи долонями мою талію. 

— Я теж думаю про тебе, — відповіла я, ледь переводячи дихання. — Зі мною ніколи такого не було…

— Зі мною теж, — відповів Назар, зазирнувши мені в очі, а потім подався вперед і поцілував мене в губи.

Він притискався до мене так, що наші тіла, хай і через одяг, практично торкались одне одного і це дуже сильно розбурхувало мою уяву. 

За якусь мить він відсторонився і взяв мене за руку, після чого повів вглиб квартири. Завів мене в одну з кімнат, і я побачила в ній ліжко.

Назар не цілував мене, навіть не обіймав, просто тримав за руку, погладжуючи запʼясток і дивився на мою реакцію. Певно, не хотів, щоб це рішення було надто спонтанним для мене.

У цю мить раптом я згадала про те, про що мала подумати раніше — про синці, які залишилися в мене після останньої розмови з Рустемом. Я не хотіла, щоб Назар їх побачив… Звісно, я могла б збрехати щось, що впала, вдарилася і тому подібне. Але все це було якось так неправильно — починати стосунки з брехні…. 

 Я безпомічно поглянула на нього, відчуваючи, що на очі мені навертаються сльози…

Назар

— Аню, ну ти чого? — я аж розгубився, коли побачив, що вона почала плакати.

Переплів наші пальці, зазирнув їй в очі:

— Я не буду робити нічого такого, — я стер пальцем сльозинку, яка мала ось-ось впасти їй на щоку. — Можемо взагалі вийти зі спальні, якщо ти ще не готова…