Глава 5. "Не хочу відпускати тебе"

 Амелія

— Мені все одно, — сказала я. — Вибирай сам, що тобі смакує…

Я була рада, що можу відволіктися, бо на самоті почувалася б зовсім кепсько після вчорашнього…

— Знаю одне прикольне місце, яке можеш зняти для свого блогу, — відповів Назар. — Там все рожеве. Кафешка в стилі барбі. Там і офіціантки всі в рожевому. Правда, треба переїхати на лівий берег, ну але це швидко на байку.

— Давай, — кивнула я. — Люблю все незвичайне….

Коли я сіла на байк позаду нього, то відразу відчула біль в правому плечі. Сподіваюся, це всього лиш синець, а не щось серйозніше… Ну, вирішила, що дискомфорт не такий серйозний, щоб я не змогла трохи потерпіти…

І все ж, коли в одну мить Назар загальмував перед світлофором, я не витримала і трохи скрикнула від болю. 

— Амеліє, ти в порядку? — здивувався Назар. — Злякалась? Я занадто різко загальмував? 

— Так, все нормально, — відповіла я. — Трохи злякалась, справді…

— Пробач, я буду обережніший, — сказав він і рушив далі дійсно повільніше. 

— Та все добре, не хвилюйся, — я й дійсно відчула, що біль уже проходить.  — Я ж люблю швидку їзду, ти не забув? 

— Не забув, але хочу, щоб тобі було комфортно, — відповів Назар.

Ми саме переїжджали через міст і  мені спало на думку, що можна зробити красиве фото для блогу.

— Можна мені зробити зараз селфі на фоні Дніпра? — гукнула я до Назара.

— Якщо мого обличчя не буде — будь ласка, — відповів Назар. 

— Та не буде, ти ж сидиш спиною до мене, — усміхнулась я. 

Дістала телефон і зробила кілька знімків, поки ми їхали повільно. 

Далі, переїхавши міст, Назар трохи збільшив швидкість, і незабаром зупинився біля того кафе, про яке говорив. 

Ми залишили байк біля входу і зайшли усередину. Там дійсно був дуже оригінальний інтер’єр. Все було рожеве і миле, прямо як в ляльковому будиночку. 

 — Сфоткаєш мене, як ми сядемо за столик? — запитала я. — А я тоді закину в сторіс обидва фото, це буде типу історія з продовженням, куди я їхала. 

— Так, само собою, — усміхнувся Назар і озирнувся навколо. — Тут мало вільних місць, видно, дійсно популярне місце, я не прогадав.

— Вітаю, ви вперше в нашому закладі? — до нас підійшла офіціантка в рожевому і з макіяжем, як у лялечки барбі. 

— Ага, — кивнув я. — Посадите нас за якийсь столик з гарним видом? Ця дівчина — блогерка, зробить тут фото. 

— Так, добре, давайте я проведу вас на другий поверх, там у нас є куточок з будиночку Барбі, тільки все розміру як для людей. Найавтентичніше місце в нашому закладі! — бадьоро сказала вона і повела нас на другий поверх.

 — О, як тут гарно, — сказала я. — Виставлю фото в своєму блозі і відмічу ваш заклад, ви не будете проти? 

— Що ви! Навпаки, люди, які залишають відмітки, мають знижку на наступний візит! — відповіла дівчина. — Меню за QR-кодом, я підійду до вас за пару хвилин і прийму замовлення!

— Дякую, — Назар усміхнувся.

Офіціантка пішла, а ми з Назаром просканували код.

— Тут в основному тільки всякі солодощі та напої, але оцінки у закладу дуже високі, — сказав він.

— Ти любиш солодке? — усміхнулась я. 

— Насправді я тут вперше, гуглив цікаві місця, — зізнався Назар. — Хотів, щоб тобі було цікаво, ну і тут атмосфера весела, а вчора ти була якась сумна.

— Дякую, — я торкнулася його долні своєю. — Це так приємно, коли хтось турбується, щоб мене розвеселити… Зі мною давно такого не траплялося. 

— Ну, я сподіваюсь, що тепер ми будемо часто бачитись і ти не будеш сумувати, — він переплів наші пальці. 

 — Точно не буду! — запевнила я і подумала, що коли приїду додому, то перш за все подзвоню господарям квартири і скажу, що хочу розірвати договір оренди. Я вирішила переїхати в інше житло, від якого Рустем не матиме ключа…

— То що ми будемо замовляти? — він зацікавлено подивився в меню в телефоні. — О, тут не тільки солодощі є, це добре, бо мені сьогодні на сніданок треба щось білкове. Але ти замовляй все, що хочеш. То в мене сьогодні тільки такий трохи жорсткий контроль через тренування і перегони нічні.

 — Та я теж не надто захоплююся солодким, стежу за фігурою, — сказала я. — Може, з’їм якийсь легкий десерт, наприклад, фруктовий салат, і вип’ю кави з круасаном. 

— Добре, — він усміхнувся. — А напої? Давай спробуємо щось фірмове. Правда, назви тут кумедні… "Рожева мрія", і хто так називає каву? Цікаво, вона дійсно рожева?

— Може бути, — засміялася я. — Давай замовлю і побачимо, якщо рожева  — буде ще одне фото для сторіс! А можна навіть рілс зняти, правда? 

Назар серйозно кивнув. 

Я подумала, що дуже щаслива зараз, коли все так просто  і поряд людина, яка розуміє і приймає мене такою, як я є — звичайною дівчиною з села Анею… Добре, що не потрібно прикидатися кимось іншим, як я це робила раніше… І шкода, що зовсім скоро мені доведеться повернутися до того, іншого, “гламурного” життя…