Глава 4. Вечірнє листування

Амелія

Мені було шкода, що цей вечір закінчиться, і потрібно їхати додому. Але я подумала прпо Тео, що, мабуть, він місця собі не знаходить, бо я втекла з вечірки, не попередивши його. Треба повернутися додому й набрати його, щоб не хвилювався. 

— Мабуть, мені пора додому, — сказала я, коли Назар відірвався від моїх губ. 

— Ти ж прийдеш на перегони? — він зазирнув мені в очі. 

— Ми ж наче домовилися завтра десь погуляти, а потім ти мене туди відвезеш, — усміхнулася я. 

— Супер, — він теж усміхнувся. — Добре, тоді давай я відвезу тебе додому зараз, а вже завтра погуляємо перед перегонами і поїдемо туди разом. Якраз вдень я буду трохи зайнятий, треба підготуватись. Ну а потім сходимо на вечерю, прогуляємось вечірнім містом, і поїдемо на місце проведення перегонів. 

— Домовились, — я кивнула.

Він теж кивнув, а потім взяв шолом і вдягнув на мене:

— Ти в ньому кумекдно виглядаєш, — він продовжував усміхатись. 

— Ану сфоткай мене, — я простягнула йому свій телефон. 

— Добре, — він взяв мій мобільний і клацнув мене пару разів. — Що, виставиш в блозі? 

— Ага, думаю, розповідь про те, що я познайомилася з таємничим гонщиком, якого не можна показувати і не можна називати його ім’я, буде сприйматися на “ура”!

— Я прямо якийсь Воландеморт, — засміявся Назар. — "Той, чиє імʼя не можна називати". 

— Ну, так цікавіше, правда?  Треба робити життя по максимуму цікавим, бо інакше воно буде нудним, а ще оточуючі люди будуть намагатися зробити все, щоб ми не виділялися з їхньої сірої маси, — я зітхнула. 

— Бути в центрі уваги теж не завжди легко, — замислено відповів Назар. — Люди, які живуть не під пильним наглядом оточуючих, як на мене, в якомусь сенсі вільніші.

— Але, з іншого боку, вони й не мають тих можливостей, що ми…  Наприклад, вони може, дивляться репортажі про вечірки чи якісь світські прийрми і заздрять нам, що ми туди потрапили, а вони ні…

— Знали б вони, як там зазвичай нудно, то не заздрили б, — він усміхнувся. — Блін, не хочеться з тобою розлучатись навіть на трохи. Може, ти мене якось причарувала?

 — Мені також не хочеться розлучатися, — сказала я і зрозуміла, що ці слова були щирими. 

— Ти ж точно прийдеш завтра? — Назар взяв мене за руку. — Не зникнеш?

— Ти ж маєш мій телефон, якщо хочеш, скажу й адресу, щоб уже точно не хвилювався, що я можу зникнути…

— Ну, я ж тебе підвезу зараз, то в принципі знатиму, де ти живеш, — усміхнувся він. 

— От бачиш, тепер знатимеш, де мене шукати. Але для цього не буде потреби, бо я сама дуже хочу потрапити на гонку. Ну і погуляти з тобою перед гонкою теж….

Він подався вперед і коротко чмокнув мене в губи:

— Це добре. Тоді я спокійний, — він сів на байк. — Залазь і поїдемо до тебе. Кажи адресу…

***

Я назвала адресу, і ми швидко дісталися до мого будинку. Вже був досить пізній час, машин на вулицях було небагато. Коли Назар спинив мотоцикл біля під’їзду, я побачила, що на кухні моєї квартири, вікна якої виходили якраз на цей бік двору, горіло світло. Може, я забула його вимкнути перед виходом? Зі мною таке траплялося вже не раз. 

— Ти живеш сама, чи з батьками? — запитав Назар, прослідкувавши мій погляд.

— Сама, — сказала я швидко. Насправді це було не зовсім так, але мені найменше хотілося говорити на цю тему. Я вирішила, що пора остаточно вирішити з Рустемом усі фінансові питання і сказати, що я не хочу мати з ним ніяких стосунків — ні робочих, ні особистих. Все одно ми вже давно йшли до цього рішення…

— А як же батьки? — він зазирнув мені в очі. — Невже не переживають? Все ж, ти доволі відома, мало які бувають фанати… 

— Ну, переживають трохи, як і будь-які батьки, — я знизала плечима. — Але вони живуть у селі, в них трохи інше уявлення про місто. Я їм пропонувала переїхати до міста, щоб бути нам ближче одне до одного, але вони навідріз відмовилися, сказали, що їм буде некомфортно в мегаполісі. 

— Зрозуміло, — він кивнув. — Хоча, скажу чесно, мене більше напружив той мужик з прийому, твій менеджер, — згадав Назар. 

— Я скоро дійсно звільню його, — сказала я. — Чесно кажучи, давно збиралася це зробити, та все ніяк не наважувалася, а от сьогодні вирішила, що можу обійтися і без продюсера. Просто найму якогось бухгалтера для того, щоб робити всі ці звіти, і все. А так сама можу спокійно вирішувати організаційні питання…

— Добре, — він взяв мене за руки і зазирнув в очі, а потім подався вперед і поцілував. Не дуже глибоко і не дуже довго, майже одразу відірвався від моїх губ, а потім знов подивився на мене. — Тоді до завтра?

— До завтра, — сказала я. — Дякую за такий чудовий вечір! 

— І я тобі дякую, Аню, — відповів він. — Ну все, йди, а то я тебе не відпущу.

Я помахала йому рукою і пішла до будинку. Вже біля самих вхідних дверей озирнулася і помахала ще раз. Мені дійсно було сумно з ним розставатися. Такого я ще ніколи не відчувала… І разом з тим я раділа, що завтра ми зустрінемося знову…