Розділ 4. Валентин

Кока-кола, фанта, печиво і ціла гора різних снеків. Кілька піц, салат із крабових паличок, який зранку приготувала Дімчина мама, і «Наполеон», який бабуся завжди пече на свята. З таким святковим меню ми сьогодні зустрічаємо Новий рік.

Взагалі, це вже трохи дивно.
По-перше — я вперше святкую Новий рік не вдома.
По-друге — в компанії не лише друзів.

А я, чесно кажучи, мріяв про спокій.
Планував валятися в ліжку до обіду, щонайменше. Потім — допомогти бабі з салатами. Дід мав принести ялинку, яку ми поставили б у кутку, прикрасивши вицвілими гірляндами ще з дев’яностих. Баба, як завжди, витягла б ящик зі скляними іграшками — поросятами, дзвіночками, шишками — які, здається, ще з її молодості. Після цього — в магазин за цукерками, чіпсами і великою пляшкою коли.
Ідеальний план: мінералка з дідом під привітання президента, а потім — до компа, новорічний плейлист і якісь випадкові стратегії до світанку.

Але ні. Дімка вирішив, що цього року все має бути по-іншому.
— Чувак, ти не зрозумів! Васька сам удома! Святкуємо в нього. Там буде Соломія. Буде Настя. І ще купа народу. Ну давай!
Васька теж не відставав. Дзвонив, писав:
«Такої нагоди більше не буде»,
«Перший Новий рік без дорослих»,
«Ніколи ще не було так кльово».

Я, звісно, спершу бурчав. Але потім подумав: ну коли ще випаде така нагода?
Тож погодився. Але спочатку треба було відпроситися у баби й діда. А це вже трохи напрягало.

Весь день я бігав між кімнатою і кухнею, допомагав бабі з олів’є, чіпляв гірлянди, поки дід тримав драбину, бігав до магазину за якимись дрібницями. До вечора залишалося ще кілька годин, і я намагався не думати, що це буде перша новорічна ніч, коли ми з бабою й дідом не сидітимемо за столом разом, не дивитимемось усі ці новорічні шоу по телику.
Баба зробила вигляд, що все нормально. Сказала:
— Іди, іди, поки ще кличуть.
Але я бачив — їй трохи прикро. Вона ніколи не скаже цього вголос, але очі в неї стали якісь… сумні.

Ближче до шостої я вдягнув темну сорочку й джинси, запхав у кишеню телефон і гаманець, уже майже виходив, коли баба затримала мене біля дверей.
— Валентин, — сказала тихо. — Тільки не пий. Ти ж у мене розумний хлопець. Не підведи нас.
Я кивнув, запхав контейнер із бабиним «Наполеоном» у сумку і пообіцяв прийти завтра зранку.

Правду кажучи, я трохи боявся всієї цієї тусовки. Не через людей — я знав майже всіх. Більше хвилювало інше: як усе складеться. Завжди здавалося, що новорічна ніч задає якийсь тон наступному року. Тому не хотілося… облажатися.

Я вийшов надвір — сніг м’яко скрипів під ногами, на ліхтарях блищали тонкі бурульки, мов срібні голки. Повітря було свіже, морозне, з тим знайомим запахом диму й свята. Дихати ним було приємно, навіть заспокійливо.
Діма вже чекав на розі біля аптеки з великим пакетом у руках. Поруч із ним стояли Соломія, Яна й Артем.

Я на мить зупинився. Цікава компанія. Стиснув губи, ховаючи руки в кишені куртки. Не знав, що саме мене більше пройняло в цей момент — збентеження чи легке роздратування. Мабуть, усе й одразу. Бо зустрічати Новий рік у такій компанії я точно не планував. Ні, ну серйозно… Яна? Із усіх?

Після шкільної вечірки ми майже не спілкувалися. Вона ж тоді ледве не плакала, коли я залишив її одну й пішов із пацанами. Потім ще намагалася щось мені писати у повідомленнях, але я не відповів — тоді було якось усе… не до того. Та й соромно трохи. Вона зізналася, що я їй подобаюся (я здогадувався), я ж відповів, що мені зараз не до цього. Частково це було правдою. Мені треба було добре здати екзамени, а для цього треба більше сидіти з книжками, а не з дівчиною. Я домовився з Сашею, сусідом із п’ятого поверху, щоб той навчив мене грати на гітарі (вже уявляв, як літом гратиму з дядьком біля моря).

Та і Яна не те щоб мені подобалася. Вона гарна, дуже гарна. Струнка, з прямим світлорусим волоссям і блакитними очима. Завжди стильно вдягнена й трохи нафарбована, Яна виглядала старшою. Вона теж багатьом подобалася, але не мені. Попри все, мені досі подобалася Соломія.

Діма щось говорив Соломії, а вона посміхалась. Артем щось переглядав в телефоні. А Яна… Яна дивилася на мене. Якось так — оцінювально, з тією трохи ніяковою усмішкою. Я опустив погляд і зробив крок уперед, прикидаючись, ніби мені байдуже.
— Ну що, всі зібрались? — кинув Артем, побачивши мене.
— Ага, — відповів я, натягуючи капюшон. — Пішли?
— Пішли, — Дімка взяв Соломію за руку, й ми всі рушили сніжною вулицею до Васьчиного будинку. Під ногами хрустів лід, з вікон тягнулися теплі вогні. Хтось запускав феєрверк десь у дворі. А мені все ще не давала спокою думка: що, чорт забирай, я тут роблю?

Я йшов позаду, трохи відсторонено. Яна щось розповідала Артему, іноді озираючись на мене.
Соломія глянула на мене раз чи двічі, ніби хотіла щось сказати, але не наважувалася.
Діма просто посміхався — щасливий, бо влаштував тусу року.
А я йшов собі мовчки, думаючи, що Новий рік — це взагалі дивна штука. Хтось загадує бажання. Хтось зізнається в коханні. А хтось просто вдає, що все добре, хоча насправді сам не знає, чого хоче.
І я, схоже, належав до останніх.

Будинок Васьки був на краю мікрорайону, двоповерховий, з вузькими вікнами і кованим балконом. Коли ми підійшли, довкола блимали гірлянди, чулися голоси й музика — щось танцювальне.
— Ура, ви прийшли! — Васька вигулькнув просто з дверей, у білій футболці й шапці Санти.

Всередині було тепло, пахло піцою, мандаринами, димом від бенгальських вогнів і, мабуть, парфумами.