Розділ 3. Анна

Того дня я, мабуть, уперше в житті втекла з уроків сама. Замкнулася у своїй кімнаті й проплакала до вечора — поки не повернулися батьки. Не тільки через Валентина. Хоча, може, трохи й через нього теж.
Підлітки бувають жорстокими — кому, як не мені, це знати. Через свої окуляри й брекети (слава Богу, їх зняли ще влітку) мені дісталося сповна — і насмішок, і прізвиськ. Лише минулого року мене більш-менш залишили в спокої. Ось і причина, чому я захопилася книжками — за ними легко ховатися. У них завжди можна втекти від усього цього. У них — затишно. І безпечно. Вони ніколи не зраджують.
Я не хотіла йти до школи. Під оком ще виднівся синець, а нові окуляри були трохи іншої форми — більші, вони якось дивно сиділи на обличчі й робили мене ще менш упевненою в собі. Та мама була категоричною: «Ти й так забагато пропустила». Довелося йти.
Увечері я говорила з Соломією телефоном. Вона сказала, що Валентин запитував про мене. Ці слова відгукнулися дивним холодком. Насторожили. Уночі мені снився якийсь безглуздий кошмар, а зранку до синця додалися темні кола під очима.
Тільки-но повернулася до школи — й одразу на мене вилився цілий потік дурнуватих чуток. Я відчувала на собі погляди. Хтось розглядав мій синець, хтось — окуляри. Ірка з паралельного навіть уголос засміялася. Іллі, на щастя, я ніде не бачила, здається, його взагалі у школі не було. Перед тим як прийшов Валентин, Інна прошепотіла, що чула розмову дівчат: мовляв, я вічно літаю в хмарах, сама винна, що мені дісталося. І взагалі — дивно, що Валік звернув на мене увагу, за ним же Яна бігає.
Яну я майже не знала. Паралельний клас. Зазвичай бачила її з подругами або з хлопцями на лавках. Вона, до речі, теж не мовчала. Казала, що це я на Валентина запала, бо «вона неодноразово бачила, як я на нього витріщаюся». І що я того дня «спеціально стояла в проході», щоб покрутитися перед ним. Та смішно ж, їй-богу. У будь-який інший день я, може, й посміялася б. Але не цього разу. Бо для мене, звиклої бути тінню, усі ці плітки — це як світло прожектора в обличчя. Різке, болюче й небажане.
Я просто хотіла дожити до кінця дня. Тихо. Непомітно. Але тоді з’явився Валентин.
У нашому класі. З шоколадкою. Бляха.
У той момент здалося, ніби я випала з реальності й провалилася у поганий сон. Так, я розуміла — він, мабуть, хотів вибачитися. Але ці перешіптування й погляди, що раптом сконцентрувалися на нас, вибили мене з рівноваги.
Я зловила його погляд — на синці, на окулярах, на моєму волоссі, яке знову почало жити своїм життям (дощова погода — ворог усіх з кучерявим волоссям). Він підійшов… занадто близько. Або це мені так здалося. Юра з третьої парти вже захихотів, і мені стало фізично зле. Мене або зараз знудить, або я просто розплачусь перед усім класом.
Тому я ляпнула перше, що прийшло в голову — дурне й різке — й утекла.
Чи грубо я з ним повелася? Абсолютно. Чи соромно мені? Не те слово. Чи вибачуся? Дзуськи.

***

Я довго лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Телефон кілька разів блимав сповіщеннями, але я не дивилася. Лише втупилася в зорі над стадіоном, ніби вони могли дати мені відповідь, чому все так пішло наперекіс.

Мама заходила кілька разів — спитати, як я, чи хочу чаю, чи повечеряю. Я відповідала: «ні», «все нормально», «потім».
Десь після одинадцятої вечора я все ж увімкнула телефон. Було два повідомлення від Інни.
Перше: «Ти його трохи занадто жорстко відшила…»
Друге — від Солі: «Хочеш — завтра можемо піти кудись після школи.»

Я не відповіла. Не тому, що не хотіла. Просто не знала, що сказати. І найгірше — я таки подумала про нього. Про Валентина. Уперше — без зла. Просто уявила, як він стояв там, у дверях, із тою чортовою шоколадкою. І виглядав не злим. Навіть трохи розгубленим. І це чомусь боліло сильніше за все інше. Мені було соромно.

***

Пройшло більше місяця з дня, який я вважала другим найгіршим у цьому навчальному році. Осіннє свято відволікло всіх від мене — і я була цьому невимовно рада. Звісно, на той концерт я не пішла. Сиділа вдома й малювала, поки мама не повернулася з роботи. Тепер я старалася лягати спати раніше, аби вона не встигала ставити свої улюблені запитання — чи ніхто мене не ображає, як там у школі, чи все добре. Вона чомусь вирішила, що Валентин — мій головний ворог. Я й не заперечувала. Навіщо?

З Валентином ми майже не перетинались. Я уникала його — навмисне. Хоча хто кого насправді уникав — питання. Якщо випадково й зустрічались, просто мовчки розходилися в різні боки, наче й не знайомі. І справді — ми ж ніколи не були знайомі. Він нічого про мене не знав, і я — нічого про нього. Мені це цілком підходило. Мене це не цікавило.
Чесно.

На вулиці ставало дедалі холодніше, вже відчувалася зима: вітер став колючим, ранки — слизькими, руки мерзли навіть у кишенях. На стадіоні майже не було нікого. Інна терпіти не могла холод, Соломія весь час боялася захворіти. А я… я ніколи й не любила той стадіон. Його галас постійно заважав мені зосередитись, коли я намагалася хоч трохи побути в спокої у своїй кімнаті.

У школі починалася метушня перед новорічним концертом. Цього разу відкосити не вийшло. Я погодилася допомогти Соломії з виставою. Її уява, здається, жила окремо від реального світу. Інна з іншими дівчатами готували танець. Загалом, працювали майже всі.

— Анно, не вимахуйся, — Соломія вже втрачала терпіння. — Будеш Червоною Шапочкою.
Я зітхнула, сперлася чолом об парту й накрила голову руками — мовляв, не чіпайте мене. Але Соломія була непохитна.

Вона придумала сценарій, у якому змішала кілька казок в одну — «сучасний кросовер», як вона це називала. Головна мета — знайти Діда Мороза, який зник десь між сторінками книжок.