Розділ 2. Валентин

Я знав — цей день не може бути добрим. Після того випадку на стадіоні все пішло не те щоб зовсім погано, але й точно не нормально. З хорошого: ніс у Аньки з шостої школи виявився цілим.

А з поганого... Що ж.

По-перше: хоч наша директорка особливо не розпиналася, мовляв, "буває", уже наступного дня батьки Аньки зробили з усього трагедію масштабу світової катастрофи. Наче я не м’ячем влучив, а зламав їхній донечці життя. А в неї там — ну, окуляри тріснули, губа трохи розбита, синяк під оком. Та й годі. Вона ж теж не свята: стояла там, рот роззявивши, як завжди, десь у хмарах.

У результаті бабі довелося заплатити за нові окуляри. А потім вона ще й сказала мені: “Купи цукерки й квіти, піди вибачся як нормальна людина”. Ага, вже біжу.

По-друге; хтось (я майже впевнений, що це Данило з 9-Б) пустив чутку, що це був мій «підкат». Мовляв, я хотів підкатити до неї, але щось пішло не так (серйозно? до неї?). Це ж навіть не смішно. Інші казали, що то моя "війна" з їхнім класом вилізла боком, і тепер Анька — перша жертва. Уявляю, як це виглядало з боку: я, з м’ячем, злим поглядом і планом «покарати» шосту школу за... щось. Та камон, я навіть толком не знав, хто в них у класі навчається. Анька до того моменту була просто рудою дівчиною, яку я кілька разів бачив на стадіоні.

Після того випадку навіть у футбол грати було вже не те. Коли починали обирати команди — мене або залишали на лаві, або робили вигляд, що забули. Мене, який постійно в команді й на змаганнях найбільше голів забивав! Тепер, усі наче боялися, що я знову не в той бік вдарю — і мінус ще чийсь ніс. Було б смішно, якби не так паршиво.

Та все це — дрібниці порівняно з тим, що справді зачепило. Мене ігнорувала Соломія. Ігнорувала демонстративно, показово. На перервах  коли ми перетиналися на стадіоні чи біля школи — ні слова. Коли я проходив повз, вона відверталася.

Не те щоб ми були друзями. Просто знайомі. Але для мене — це було щось більше. Весела, кмітлива, з тією своєю кучерявою гривкою й очима кольору бурштинового намиста, яке так любила  моя баба. І так, вигляд у Соломії був — ух. Не дивно, що половина хлопців із нашого класу на неї задивляється. І я — теж. Та не в тому суть. Просто коли вона була десь поряд, усе одразу здавалося трохи кращим. Тепер вона дивиться на мене так, ніби я зламав щось більше, ніж окуляри її подруги. Здавалося, що вона навіть трохи мене боїться.  Навіть не знаю, як це виправити.

Аньку після того випадку я не бачив. Та вчора, коли випадково натрапив на Соломію біля магазину, зібравшись із духом — запитав, чи все добре з її подругою. Вона глянула на мене, ніби я щойно витягнув жуйку з-під парти і запропонував її з’їсти. Коротко кинула:
— У Анни лікарняний.
І все. Розвернулася й пішла.

Я стояв, як ідіот.

І от сьогодні я бачу знайому руду голову, що пронеслась повз стадіон, — Анька повернулась. Причина всіх моїх останніх проблем. Здається, в той момент щось у мені клацнуло. Типу: “Окей, спробуй ще раз. Зроби, як радили.” Ну, зробив. На великій перерві, замість зїсти нормального бутера в їдальні, я мчу у найближчий магазин. Купую шоколадку. Прибігаю в їхню школу, знаходжу потрібний клас.

Стаю в дверях, кажу, що мені до Ані. Вона обертається. Стоїть. Дивиться на мене своїм цим зверхнім поглядом, як на якогось слимака. Під оком ще видно ледь помітний синець. Я намагався не витріщатися, чесно, але з цими окулярами вона виглядала ще смішніше, ніж зазвичай.

Кажу:
— Давай вийдемо, поговоримо?

І тут мені здалося, що вона мало не плаче. Ну класно. Тепер вона ще й боїться мене. Але вона просто хитає головою — ні.

 Добре. Спробую інакше. Я заходжу до класу. Підходжу ближче. Протягую їй ту грьобану «Мілку» і кажу щось типу:
— Слухай… Я не хотів. Вибач.

Вона спершу дивиться на мене. Потім — на мою руку з шоколадкою. І з таким кам’яним виразом обличчя каже:

— Запхай її собі, куди влізе. І не підходь до мене більше. І взагалі… не говори до мене. Ніколи.

Після цього розвертається й виходить з класу. Просто проходить повз мене, не обертаючись. А я залишаюся стояти, мов ідіот, перед її однокласниками. І тільки тоді я помітив Соломію. Вона сиділа в кінці класу й дивилася на мене так, ніби не могла вирішити — сміятися з мене чи пошкодувати. І це було ще гірше за слова Аньки.

Все. Шах і мат.

Я вийшов з їхнього класу під смішки якогось недоросля з третьої парти, викинув ту шоколадку в найближчий смітник і втік звідти, поки не почав кричати. Мене переповнювало все й одразу: злість, сором, образа, і десь там, між усім тим — розгубленість. Не знаю, чого я очікував. Що вона всміхнеться? Скаже: «Та нічого, буває»? Візьме ту шоколадку і просто... пробачить? Ага, наївний.

До цього моменту мені було байдуже на ту Аньку. Але зараз — я її щиро ненавидів. Та хто вона така взагалі? Впіймала м’яч в обличчя — буває. Я ж не навмисне. Це був тупо нещасний випадок! Я хотів вибачитися, залагодити все, навіть не тому, що вона мені подобалась — бо ні, не подобалась — а просто… ну, по-людськи. А тепер — хай вона з тим носом сама і ходить. Може, десь на конкурсі зарозумілості переможе.

Тепер я точно знав: у списку найгірших рішень у моєму житті — це вибачення точно входить у топ-3. Серйозно. Я ненавидів себе. За те, що взагалі пішов туди. Що повірив — хай на мить — що вона може бути нормальною. Виявилося, ні. Зарозуміла, пихата, зверхня дура. Така сама, як усі ці дівчатка, що думають, ніби весь світ крутиться навколо них.