Розділ 1. Анна

«— Марко! — кликнула вона півголосом і кинулася, як стріла, по сходах до його — ні, не як стріла, але як рожа, кинена кимсь йому назустріч. Обоє обнялися.

— Це я тому так устроїв, щоб ти радувалася, — сказав він.

— Умієш любити, — прошептала.

— Як годиться мужеві царівни, — відповів усміхаючись і поцілував нахилені до його уста.» [1]

Я відставила книгу й замислилася. Цього літа я прочитала стільки історій — і майже в кожній йшлося про кохання. Таке різне, але завжди сильне. Навіть у книжках, де головне — боротьба, небезпека, пригоди, автори все одно знаходили місце для романтичної лінії. Чи то «Тигролови», чи «Гаррі Поттер», який я нарешті дочитала.

За вікном світило лагідне осіннє сонце, заливаючи теплом стіни моєї кімнати. На столі стояло ще тепле горнятко чаю, а десь унизу, біля школи, сміялися й бігали школярі. Але я не звертала на них уваги. Принаймні намагалася не звертати.

Іноді я думаю: от би стати героїнею такої історії. Не обов’язково великої, драматичної, але тієї, де попри все — попри війну, магію, холодну осінь і погану оцінку з алгебри — є хтось, хто бачить тебе по-справжньому. Хто не сміється, коли ти розгублена. Хто не відвертає погляду, коли твої щоки вкриті веснянками, а очі заховані за окулярами. Хто бере тебе за руку не тому, що треба, а тому, що хоче.

Може, я просто надто багато читаю. Але ж… чому ні?

— Анно, допоможи з мовою, — у мою кімнату тихо увійшла Катя, тримаючи в руках книжку і зошит з української.

— Давай подивлюсь, — відповіла я, беручи в неї зошит.

Мені часто доводиться допомагати сестрі з уроками. На щастя, вона лише у третьому класі, й цей рівень я ще можу здолати. Бо, чесно кажучи, мої оцінки не найкращі. Тобто я вчуся нормально, але деякі предмети — такі як алгебра, історія, фізика й хімія — ну зовсім не моє.

Наша мама, Лісоцька Ірина Василівна, працює вчителькою вокалу та гри на фортепіано в школі мистецтв. Тож майже завжди повертається пізно — після сьомої, бо більшість її учнів приходять після занять у загальноосвітній школі. Тато, Ігор Анатолійович, заступник директора в спортивній школі. Інтелігенція, одним словом.

На жаль, ні я, ні Катя не маємо в планах ставати вчителями чи підкорювати науково-дослідницькі кар’єрні вершини (хоча не можу говорити за Катю — вона ще має шанс стати відмінницею. А от я — ні).

Катя зручно вмостилася на краєчку мого ліжка, розгорнула зошит і ткнула пальцем у речення:

— Тут треба придумати три речення з прикметниками. Але не прості, а художні. Щоб «гарно звучало», — вона скривилася, намагаючись зобразити вчительку, пані Світлану, і в неї це вийшло аж надто правдоподібно.

— Ну добре, — я підперла голову рукою. — Наприклад… «Осіннє сонце обіймало землю золотими променями».

— О, класно! А ще?

— «Старий горіх біля нашого двору скидав важке листя, як спогади».

Катя зиркнула на мене з сумнівом:
— Це ти сама придумала?

Я знизала плечима.
— Ну, не списала ж.

— А ще одне? — вона вже тримала олівець напоготові.

— «Горнятко з чаєм пахло, як бабусині теплі обійми в морозний ранок».

— Це занадто складно! — скривилася Катя, але все одно записала.

Вона ще трохи посиділа мовчки, підкреслюючи прикметники. Я ж відкинулась на спинку стільця і подивилася у вікно. Сонце вже торкалося верхівок дерев, відкидаючи довгі тіні на подвір’я.

— Ти коли була в третьому класі, теж такі речення писала? — раптом спитала Катя.

— Напевно, ні, — усміхнулася я. — Я тоді більше думала про те, як переконати маму не вести мене на сольфеджіо.

— А ти тепер не шкодуєш, що кинула музику?

Я замовкла. Мабуть, уперше за день відчула, як щось защеміло всередині.
— Іноді шкодую, — сказала тихо. — Але більше за тим, що не могла грати так, як хотіла. Музика — це не тільки ноти й правильні звуки. Це ще й свобода й почуття. А мені з цим завжди було складно.

Памятаю, як моя вчителька з вокалу, Мирослава Олегівна, втомлено намагалася мені пояснити, як треба співати ліричні пісні. З ніжністю й сумом, яких я ніяк не могла відтворити. Не знаю чого вона очікувала, мені було дванадцять, які почуття я могла відчувати? Я й досі терпіти не можу цю народну пісню, про голуба з голубкою, яких розлучив мисливець. Той рік був останнім коли я займалася музикою, тепер я відвідувала клас живопису, не те щоб любила малювати, але в мене непогано виходить.