Глава 16. Коли все надто добре...

Лера

Мені було дуже цікаво, що ж то за сюрприз. Насправді за моє життя ніхто так не піклувався про мене, як Макс, хоча я теж піклувалася про нього, і мені була дуже приємною його турбота. От і цього ранку я прокинулася не від дзвінка будильника, а від того, що він приніс мені каву в ліжко.

 — Як ти? — запитала я, дивлячись на нього. — Здається, виглядаєш краще, ніж учора…

— Ну, я дійсно почуваюсь краще, — усміхнувся Макс. — І це добре, бо на сьогодні в нас багато планів, — він поставив переді мною столик для ліжка, на якому і приніс каву. — Пий, потім трохи попрацюємо, пообідаємо, підготуємось і поїдемо.

— Добре, — я відпила ковток, — дуже смачно, мені ще ніхто не приносив каву в ліжко, це так романтично…

— Радий, що тобі сподобалось, — він сів поруч зі мною. — Можу носити тобі її хоч щодня. 

— Не відмовлюся, — я усміхнулась. — Добре, не буду довго розлежуватися, краще раніше завершити ту роботу. Що в нас заплановано на сьогодні? 

— Треба перевірити звітність, тому що ми менш ніж за тиждень маємо якраз все здати для акціонерів за цей квартал, — відповів він. — Ну і щойно здамо — поїдемо у відпустку. 

 — Тоді до справи, — я встала з ліжка і накинула халат. — Зараз швиденько прийму душ, і одразу займемось тією звітністю…

***

Коли ми завершили роботу, вже був час обіду. 

— Ми будемо обідати вдома? — запитала я в Макса. 

— Так, — кивнув Макс. — Зараз пообідаємо, потім перевдягнемось. І до місця призначення треба буде ще проїхатись. Ну, десь за дві години будемо, може швидше. То сподіваюсь о пʼятій-шостій почнемо.

— А що мені одягнути? Бо сюрприз сюрпризом, але не хотілося б опинитися в якомусь недоречному вигляді…

— Ну, дивись, ми там будемо вечеряти, але вважай що це щось типу тераси, тобто, буде нежарко. Ну і ще там доволі вітряно.

— Якесь загадкове місце, — мені не приходило в голову нічого більше, крім даху якогось хмарочоса. Але наче Макс сказав, що побачення буде не на даху. В будь-якому випадку, я обрала брючний костюм і ще взяла легеньку вітрівку з капюшоном, якщо буде холодно. 

Ми пообідали і вийшовши з будинку, сіли в машину. 

 — Ми, мабуть, поїдемо в інше місто? — припустила я, згадавши його слова про дві години їзди. 

— Насправді це все ще Київська область, однак дороги там не дуже добрі, і їхати треба вздовж Дніпра. Тому я взяв часу про запас, — відповів Макс. — Ну і ще треба виїхати з усіх цих київських заторів… Можливо, доїдемо за півтори години. Але може і будемо їхати всі дві.

— Гаразд, — сказала я, подумавши, що мабуть ми їдемо на якусь базу відпочинку. 

Коли ми вийшли з машини, я побачила, що ми знаходимось на території якогось готельного комплексу. Спочатку подумала, що ми дійсно приїхали в готель на річку, однак Макс сказав, що нам треба пройти до самої річки.

Щойно ми зайшли за готель, я побачила яхту, яка була пришвартована на пляжі готелю. Я зрозуміла, що ми йдемо прямо до неї. В яхті світилось світло, можливо, вона була облаштована як невеличкий ресторанчик? І ми будемо там вечеряти?

— Майже прийшли, — сказав Макс задоволеним тоном. 

— Як гарно, — я аж в долоні заплескала. — Це справді крутий сюрприз!

Макс усміхнувся і коли ми вже дійшли до яхти, я побачила чоловіка, вдягненого як моряк чи щось подібне:

— Вітаю вас, — сказав він до нас із Максом. — Ви якраз вчасно, все вже готове.

— Дякую, — відповів Макс, а потім подивився на мене. — Ну, ми прийшли…

— Я ніколи в житті не була на яхті, — з захватом промовила я. 

— Радий, що тобі подобається, — задоволено сказав Макс. — Сьогодні ми будемо тут вечеряти, дивитись на захід сонця, можна буде і на зірки, тут ніби є підзорна труба, можна відчути себе справжніми мандрівниками, хоча далеко відпливати ми не будемо. 

— Супер, мені подобається такий план, — я усміхнулася. — Ти вмієш робити сюрпризи! 

— Ну, обіцяю, це буде не останній сюрприз від мене, — прошепотів він мені на вухо. — Ходімо всередину, хочу все тобі показати.

Всередині було теж дуже гарно, “як у кіно” — подумалось мені. Не вірилося навіть, що все це відбувається зі мною. Та й взагалі, якби ще рік тому мені хтось показав, у якому будинку я житиму, і з яким чоловіком зустрічатимусь, то я, мабуть, сама б у те не повірила. Але це не сон, не казка, не вигадка, Макс дійсно поруч зі мною, тримає мене за руку, дивиться закоханими очима, і мені так добре, як ніколи раніше. 

Цієї миті я повірила в те, що він дійсно одужав, позбувся своїх проблем. Тепер він тримався дуже впевнено, розповідав мені цікаві історії про свої подорожі, а він, як виявилося, дуже багато раніше подорожував. Мені ж було трохи соромно, що я сама майже ніде не бувала. 

Столик для нас був накритий на палубі, грала неголосна музика, що дуже гармоніювала з безкрайньою річковою гладдю і чудовим краєвидом. Сонце вже сідало за обрій, кидаючи промені на дерева на тому березі річки, на небі не було жодної хмаринки, і зовсім не було холодно.