Глава 15. Зізнання

Лера

— Ти ж ніби збирався кудись їхати? — Ангеліна Павлівна подивилась на нього. 

— Так, — він кивнув. — Ну добре, не буду заважати, — Олексій усміхнувся і пройшов повз нас. — Леро, гарно виглядаєте…

— Дякую, — я зраділа, що він йде, таки це був неприємний тип, і мені хотілося якомога менше з ним пересікатися. 

Мати Макса провела мене  до бібліотеки і зачинила двері, вказала мені на диван, а сама сіла поруч. 

— Ну що, Леро, кажіть, що там… Я все ж дуже переживаю за Макса, — вона зітхнула.

— З Максом все добре, він зараз уже почувається значно краще, навіть планує поїхати на відпочинок до моря, — сказала я. 

— На відпочинок? — здивувалась Ангеліна Павлівна. — Може, це якийсь трюк? Або щось епатажне? Він любить привертати увагу витівками… 

— Не думаю, що це так… Ангеліно Павлівно, я хочу вам зізнатися: Максим запропонував мені зустрічатися з ним.  Не знаю, як ви до цього поставитесь, можливо, негативно, але я не хочу нічого приховувати…

— Стій, я щось не розумію… Він запропонував тобі зустрічатись? Але хіба ти не просто грала роль його помічниці?...

 — Так, спершу грала роль, але зараз у нас справжні стосунки. Втім я залишуся його помічницею і далі, адже йому важливо, щоб поряд у робочих питаннях була людина, якій він довіряє, а мені він довіряє…

— Скажи чесно, нащо це тобі, Леро? Ти ж психолог… Певно, розумієш, що в нього дійсно проблеми… Чи може тобі просто треба… — Ангеліна Павлівна затнулась, але я здогадалась, що вона хотіла сказати.

 — Ви думаєте, що я пішла на це заради матеріальної вигоди? — я зітхнула. — Але це не так. Я дійсно закохалась у вашого сина. Він дуже важливий для мене, і як психолог, я бачу, що він цілком нормальна людина, хоч дехто з його родичів і прагне довести протилежне…

— Я рада, що з вашої точки зору він здоровий, але може вам це здається через ваші ж почуття? — вона зазирнула мені в очі. — Не хочу вірити, що ви обманете його заради грошей, але й ви маєте мене зрозуміти… Я переживаю за сина, я дуже його люблю. 

— В нього є певна психологічна травма, але це все можна подолати, це не такий розлад, який залишається з людиною на все життя, — сказала я. — І я понад усе хочу зробити все можливе для того, щоб він став таким, як був раніше. І для цього прикладатиму всіх зусиль, але я хочу вас попросити про одну послугу, якщо, звісно, ви не будете наполягати, щоб я більше не була його помічницею…

— Я не буду влазити в його стосунки, — вона зітхнула. — Хотілось, щоб ти допомогла йому, але, буду відвертою, тепер я переживаю… Хоча, може матері завжди переживають. Може, я б мала радіти, що він закохався, це має позитивно вплинути на його прийняття минулого. 

— Це просто несподіванка для вас, тому ви й схвильовані, — я торкнулася її руки. — Коли ви трохи заспокоїтесь і все обдумаєте, то, я впевнена, у вас буде менше підстав для хвилювання. Але я боюся, що коли Макс дізнається, що ви найняли мене, як психолога для нього, він може образитись на мене. Тому я й хотіла попросити вас не говорити йому про це, і надалі я буду просто його помічницею… ну і дівчиною. Ви можете більше не платити мені за роботу. І я сподіваюся, у нас збережуться гарні стосунки… принаймні, мені дуже цього хочеться. 

— Добре, — вона кивнула. — Ви мені з самого початку сподобались, Леро. Я не буду нічого казати, обіцяю. Але і ви пообіцяйте. Не робіть йому боляче, бо він вразливіший, ніж здається. 

— Обіцяю, — сказала я. — Я ніколи не зроблю йому боляче…

Макс

Наступні пару днів все було більш-менш спокійно, я підбирав путівки, і раптом натрапив на цікаву пропозицію: побачення на яхті тут, в Києві. Подумав, що це може бути дуже романтично, Лері має сподобатись, і тому одразу подзвонив у цю контору. Вдалось домовитись вже на ці вихідні. Якраз підзарядимось перед останнім ривком перед подорожжю, має бути те, що треба. 

Я попросив все оформити за вищим розрядом, там мала бути вечеря, жива музика, квіти і тому подібне. Хотілось, щоб Лера відчувала мою турботу. 

Вже завтра ми мали їхати в цю міні-подорож на один вечір і ніч, тож сьогодні я був у піднесеному настрої.

Однак коли пішов в душ перед сном, то несподівано для себе почув чийсь шепіт.

Мене кликав жіночий голос і від цього тілом пішли мурахи. Все було аж надто реалістично. Я швидко залишив ванну кімнату і сів на ліжко. Дихання збилось, здається, в мене навіть майже почалась якась панічна атака. 

Ні, я вже здоровий, цього не може бути… 

Може, треба записатись до психолога? 

Коли Лера зайшла до кімнати і побачила, що я сиджу на ліжку, вона спитала:

— Ти не захворів? Виглядаєш блідим…

— Та щось голова трохи болить, — я відвів погляд. — Певно, ті бурі чи що там. 

— Давай знайду таблетку, — вона торкнулася мого чола. — Температури немає, мабуть, і справді щось пов’язане з погодою…

— До речі, я сьогодні дещо замовив, невеликий сюрприз, поїдемо завтра, у тебе ж немає ніяких особливих планів на завтра? — я усміхнувся, переплітаючи наші пальці.

 — Так, немає, а що це за сюрприз? — вона зацікавлено поглянула на мене.