Глава 13. Початок "білої смуги"?

Макс

Декілька днів я тримався на певній відстані від Лери. Мені все ще було неприємно, тут Лера потрапила в ціль. Навіть не думав, що мені буде так неприємно і боляче, коли вона мені відмовить.

Може, я просто не очікував відмови, мені здавалось, що між нами щось є, та й слова Лери на наступний день ніби як натякали на те, що вона дійсно не просто жаліє мене. Але мені було страшно. Так, було реально страшно почати нові стосунки, хоча страшно було не стільки починати, скільки знов побачити в її очах жалощі. 

Та з іншого боку, якщо я нічого не зроблю, то все залишиться так само невизначено, а я цього не хотів. 

Може, мені дійсно треба почати не озиратись назад і просто спробувати? Не форсувати, але й не відступати. Треба, щоб вона зрозуміла, що в мене серйозні наміри.

Саме з такою думкою я вийшов з кабінету і підійшов до столу Лери:

— У мене до тебе розмова, — сказав я прямо.

— Щось потрібно зробити? — запитала вона. 

— Ні, — я похитав головою. — Просто послухай мене. Загалом… Ти мені дуже важлива, і я не хочу, щоб у нас все скінчилось практично не почавшись. Ти мені подобаєшся, а може й більше. Добре, більше, — я зітхнув. — Я кохаю тебе. Хочу, щоб ми були разом.

— Я теж цього хочу, — Лера підняла на мене очі, і я побачив, що вона говорить щиро. — Вибач мені мою нерішучість, просто я боялася, що може статися щось непередбачуване. Але тепер я розумію, що помилялася…

— Я і сам певно трохи форсував події, але було важко стриматись, — пояснив я. — Тож ти теж вибач. І за мою реакцію теж. Я просто не очікував, що ти мені відмовиш…

— Ага, ти ж владний бос і все таке, — вона усміхнулася. 

— Ні, просто тоді чомусь думав, що інакше і бути не може, мені здавалось, що я відчував, що ти теж цього хочеш, — прямо сказав я. — Тому й здивувався…

— Я хотіла, але злякалася, — вона опустила очі на папери, що лежали перед нею.

Я торкнувся долонею її руки, привертаючи її увагу:

— Пробач, я більше не буду форсувати, чесно. І реагувати буду, як нормальні люди, ну, постараюсь, — я дивився їй в очі. 

— Ти цілком нормальна людина, — вона стиснула мої пальці у відповідь. — Психологічні проблеми бувають у всіх, думаєш у твого брата їх немає? Просто він вдає, що в нього все чудово, а ти, навпаки, всім розповідаєш, що ти ненормальний. Це неправильно. 

— Ні, я тільки тобі це кажу, — я усміхнувся. — Всім іншим заперечую. Ну бо перед тобою мені не треба прикидатись. Я довіряю тобі.

— Це добре, — сказала вона. — Насправді ти найкращий. Бо ти не боїшся бути самим собою, не носиш якісь маски, не прикидаєшся…

— Перед тобою не боюсь, це правда. Хоча інколи думаю, що через це все псую. Я хочу бути з тобою, Леро, хочу, щоб ми зустрічались і все таке, — я знов зазирнув їй в очі. — Ти будеш зустрічатись зі мною? 

 — Так, звичайно, — вона кивнула. — Мені дуже цього хотілося б.

— Тоді, як щодо побачення прямо сьогодні? Сходимо повечеряємо, потім можна зайти в кіно. А на наступний раз підготую щось більш особливе, — з ентузіазмом сказав я. 

— Давай, я тільки за, люблю спонтанні побачення, — усміхнулась Лера. 

Я усміхнувся у відповідь, а потім подався вперед так, щоб наші губи майже торкались одне одного:

— Люблю тебе, — прошепотів, а потім поцілував її, прикриваючи очі.

Вона відповіла на поцілунок, і я відчув, як у глибині душі з’являється радість. 

— Я теж тебе люблю, — тихо сказала Лера, коли наші губи роз’єдналися.

— Треба швидше доробити всю роботу, хочу вже на побачення з тобою, — я усміхнувся. — Зараз замовлю столик і білети в кіно. Які фільми ти любиш? 

— Щось веселе, — сказала вона. — Може, романтичну комедію? Хоча я люблю й драму, але зараз не хочеться драми…

— Та так, мені теж драм вистачило, — усміхнувся я. — Колись мій друг, той, що загинув, зустрічався з дівчиною… Він водив її в одне цікаве місце, зробив їй там навіть пропозицію, — згадав я. — Це щось типу ресторану, але з проектором. Якість як в звичайному кінотеатрі, без всяких тридешек і тому подібного, але під час перегляду можна вечеряти вишуканими французькими стравами. Може, сходимо туди?

— Цікаво, ніколи не була в такому закладі, — усміхнулась Лера. 

— Тоді вирішено, підемо туди, давай мій особистий телефон, — я простягнув руку. 

— Він може бути в тебе, — сказала Лера. — Просто як не захочеш комусь відповідати — то не відповідай. А я потім передзвоню і запитаю, що їм було потрібно…

— Не знаю, чи готовий я до подібного, — чесно сказав я. — Не хочу зараз ризикувати.

— Ну звичайно, ти можеш це зробити будь-коли, коли будеш готовий. Тримай, — вона простягнула мені особистий телефон. 

— Ти правда не вважаєш мене хворим? Я інколи сам вважаю себе таким, тобто, це, напевно, нормально… Ти не обманюєш мене, щоб не образити?

— Тоді я теж ненормальна, — серйозно сказала вона. — Коли мені дзвонять з різних колцентрів чи з соціологічними опитуваннями, то я мрію, щоб була людина, яка носила з собою мій телефон і відповідала їм: “Ідіть в дупу!”