Глава 12. Велике розчарування

Макс

Вперше за довгий час я відчув себе абсолютно здоровим і не сумнівався в цьому. Коли вона була зі мною, мені хотілось жити далі, хотілось, щоб це ніколи не закінчувалось.

Я подався вперед і знов поцілував її. Ніжно і повільно, але в той самий час це був не легенький невпевнений поцілунок. Мої долоні підділи кофтинку на талії і торкнулись її шкіри.

Вона раптом трохи відсторонилася від мене.

— Ой, вибач, мені здалося, що дзвонить телефон…

— Здається, я тебе кохаю, — сказав я, дивлячись їй в очі.

— Ти мені теж дуже подобаєшся, — прошепотіла вона, — але… Твої рідні, вони подумають, що я полюю за твоїми грошима…

— Мені все одно, що вони подумають, — відповів я твердо. — Далі рішення за тобою, Леро. 

— Якого саме рішення ти чекаєш? — запитала Лера. 

— Що робити з цими почуттями і таке інше. Я хочу цілувати тебе зараз, — продовжив я тихо. — Хочу не тільки цілувати… Навіть не знаю, як тримався так довго…

— Я теж хочу, — прошепотіла вона. 

— Тоді іди сюди, — я усміхнувся і знов поцілував її.

Повільно, настільки повільно, наскільки міг в такому стані.

Вона несміливо відповіла на поцілунок, здавалося, все ще сумніваючись. 

Я перевів одну руку з її талії на її шию і погладив ніжну шкіру, потім знов відірвався від її губ і подивився на неї.

Що як вона робить це просто з жалощів? 

Дурна думка захопила мою свідомість зненацька. Я не хотів їй піддаватись, але в той самий час побачив, що Лера відвела погляд. 

— Тобі добре поруч зі мною? — я торкнувся долонею її щоки.

— Так, — сказала вона не вагаючись. — Вибач, мої попередні стосунки… вони закінчились трохи невдало, і тепер мені страшно, певно, це якісь комплекси…

— Ти така хороша людина, які в тебе можуть бути комплекси? — тихо спитав я.

Подумав, що скоріш за все це все просто відмовка. Не треба було робити цього. Або я зробив крок надто рано, або…

— Мені страшно, що раптом ти все таки кохаєш ту дівчину. А зі мною все це… ну просто щоб помститися їй, або спробувати забути?

— Це не так, Леро, — однією рукою я взяв її за руку, а іншу все ще тримав на її шиї, погладжуючи десь між шиєю і щокою. — Я взагалі не думав про неї. Я щойно практично зізнався тобі в коханні, невже ти дійсно думаєш, що я міг би сказати такі слова, кохаючи іншу? По-твоєму, я така людина?

— Вибач, мені не потрібно було цього казати, — винувато промовила Лера.  — Ти дуже хороший, просто я боюся, що може трапитися щось, що знову розіб'є тобі серце… І не хочу, щоб я була винна в цьому…

— Ти так все заплутуєш, — я зітхнув. — Я не розумію, подобаюсь я тобі, чи тобі мене просто шкода? Якщо друге, краще скажи одразу і я більше до тебе не полізу, обіцяю. Нема нічого гіршого за жалість.

— Мабуть, ти все ж мені подобаєшся, — сказала вона після паузи. — Я весь час думаю про тебе. І мені дуже сподобалися ці поцілунки… Але…

— Але?... — перепитав я. — Може, справа в тому, що я все ще "псих"? — я усміхнувся.

Мене починала дратувати ця ситуація. Я не мав їй зізнаватись. Це трапилось надто рано.

— Ти не псих, — сказала вона, мало не плачучи. — Я не знаю, чому я так розхвилювалася. Мені стало страшно, але я не можу пояснити, чому. Можливо, це все надто несподівано, мені треба якось все обдумати, щоб не було потім проблем…

 Її слова тільки підтвердили мої думки. Просто Лера була ввічливою і не хотіла зачепити мої почуття. 

— Що ж, — я відсторонився від неї і більше не торкався. — Це твоє право. 

— Вибач, — вона винувато поглянула на мене. — Якщо хтось із нас двох сьогодні неврівноважений, то це саме я…

— Не треба нічого пояснювати, ти вільна людина, і маєш робити той вибір, який комфортний тобі, — я знизав плечима.

На душі було кепсько, але я вирішив більше цього не показувати і говорити більш-менш спокійно, так, ніби нічого особливого не трапилось.

— Давай завтра сходимо в кіно, а потім я скажу тобі свою відповідь, добре? — запитала вона. 

— Ти не маєш почуватись винуватою, — відповів я. — Ти мені нічого не винна. І роботи я тебе не позбавлю чи щось таке, — я починав городити все підряд. — Можемо зробити вигляд, що цього всього просто не було, якщо тобі буде так зручніше. Я не ображусь, не переживай.

— Просто ми обоє надто самотні, — усміхнулася вона. 

От значить як вона це бачить. Ну що ж…

— Піду до себе, — коротко сказав я і розвернувся до дверей. 

— Ти не гніваєшся на мене? 

Я відчував багато чого… Але це не був гнів. Скоріше, я тільки ще більше розчарувався в собі. 

— Ні, мені нема за що гніватись.

— Це добре, — сказала вона. — Ти справді подобаєшся мені, просто це було якось несподівано, я розгубилася…

— Припиняй виправдовуватись, ти не маєш цього робити. Ні перед ким. Кожне твоє рішення — правильне. Батько завжди так казав. Добре, я піду спати. Ти теж йди.