Глава 11. Щось підозріле

Макс

— Не переживай, все буде добре, — відповів я впевненим тоном. — Я швидко…

На цих словах я вийшов з кухні і попрямував до передпокою. Звуки вже припинились, я нічого не чув. 

Але ж це мені точно не почулось, бо Лера чула те ж саме. 

Я почав зазирати в усі кімнати підряд, але нічого підозрілого не побачив. 

В цю саму мить задзвонив телефон в моїй руці і я здригнувся. Виявилось, це була охорона.

Я прийняв виклик:

— Я дзвонив, де ви є? — сказав я обурено, повертаючись назад.

— Пробачте, я не чув дзвінка, відходив… — винувато відповів охоронець. 

— Це ваша робота, якого біса ви "відходите"? — продовжив я на підвищених тонах, заходячи до кухні. — Якщо це ще раз повториться — можете прощатись зі своєю роботою. Перевірте будинок, тут хтось був, — сказав я і відбив виклик, після чого подивився на Леру. — Охорона вже на місці, зараз перевірять будинок.

 — Напевне, це просто якась аварія на лінії? — припустила вона. — Нещодавно ж теж вимикалося світло…

— Але ж ми щось чули, — не погодився я. — Ні, певно це мій брат знов хоче мені накапостити. Мститься за той випадок.

— Ти думаєш, Олексій пробрався до будинку? — здивовано запитала Лера. 

— Він мільярдер, нащо йому подібне? — відповів Макс питанням на питання. — Добре, може я погарячкував. Але все одно тут хтось був. 

— Може це якийсь злодюжка хотів щось поцупити, але побачив охорону і втік, — припустила Лера. 

— Треба буде перевірити камери, — я зітхнув. — Зараз же дам завдання охороні, — я дістав мобільний і вже збирався відправити повідомлення, а потім згадав. — Чорт, не вийде. Світла ж не було… Камери відключились. Треба підключити їх до генератора, щоб працювали навіть без світла.

— Так, це гарна ідея, — сказала Лера. 

— Ти не сильно злякалась? — я торкнувся долонею її плеча.

 — Та ні, правда кава зовсім захолола, треба варити нову, а світла досі немає…

— Зараз подзвоню на охорону, хай розберуться, що там, — я приклав телефон до вуха і подзвонив на пункт охорони, пояснив проблему, і майже одразу світло увімкнулось. — Вуаля, — я усміхнувся і простягнув їй мобільний, але потім передумав. — Ні, сьогодні теж ночуватиму з ним.

 — Чудово, зараз буде кава дубль два, — вона увімкнула кавомашину і весело сказала. —  Якісь дивні речі кояться в цьому домі, може тут завівся полтергейст? 

— Я скоріше повірю, що в мене їде дах, ніж в якісь подібні аномалії, — я теж усміхнувся.

— Ну, з дахом в тебе все гаразд, адже я так само бачила, як згасло світло, і чула наче хтось ходить… Хіба що ми обоє трохи того? Але колективних галюцинацій ніби не буває…

— Так, я теж чув, що з розуму сходять поодинці, — якраз коли я це сказав, кавоварка пискнула, сповістивши про те, що перша чашка кави готова. — Значить, з нами все нормально.

 — Так, а тепер, коли камери підключать до генератора, буде ще краще, — впевнено сказала Лера. — Якщо дійсно хтось сюди пробереться, то ми побачимо, хто це був…

— Це точно, — я кивнув і поставив  в кавоварку другу чашку. — Але тепер я все ж трохи переживаю через те, що сюди так легко пробратись.

— Може, встановити сигналізацію?

— По периметру? — перепитав я. — Головне потім самим не забути, що вона є, а то буде верещати і коли ми виходимо, якщо не відключимо заздалегідь перед виходом надвір. 

 — Ой, і щоразу приїздитиме поліція охорони? 

— У мене пару місяців тому постійно так і було, — я несподівано легко згадав цей відрізок минулого. — Коли… Загалом, коли все трапилось, спочатку я аж надто сильно переймався за своє життя. А через нервози забував її відключати. І охорона приїздила по десять разів на дню. Через тиждень таких приїздів вони конкретно підвищили мені тариф на обслуговування.

 — Я уявила, як вони матюкалися, коли бачили черговий виклик від тебе, — Лера засміялася, але потім спохмурніла. — Вибач, насправді це мабуть не дуже смішно…

— Вони хитрі, бригада стояла прямо перед будинком, тож нормально їм було. І грошей зрубали, — я знизав плечима. — Я думав, говорити про це буде важко, але, схоже, що мені зараз в якомусь сенсі набагато легше.

 — Це добре, що ти вже можеш говорити про минуле з гумором, — серйозно промовила вона. 

— Але все одно певно ти думаєш, що я якийсь психопат, — я зітхнув і злегка сумно усміхнувся. — Хоча, можливо, так воно і є.

 — Зовсім ні,я так не думаю, — вона торкнулася моєї руки. — Я десь читала, що справжні психи ніколи не скажуть, що з ними щось не так, вони навпаки вважають себе цілковито здоровими.

— В будь-якому разі… Краще я сходитиму з розуму, аніж тобі реально буде щось загрожувати, — я продовжив усміхатись. — Ну, давай нарешті випʼємо цю каву, чи що… 

 Лера

— Ти сказав, що дуже переймався за своє життя, — спитала я, відпиваючи ковток кави. — А були якісь підстави? Чи то проста тривожність? 

— Ну, після того, як у тебе на очах помирає людина, певно, нормально боятись подібного, — він знизав плечима. — Для мене то був шок і стрес. Хоча, може й не тільки це вплинуло…