Глава 9. "Значить, ти існуєш..."

 Макс

День почався якось по-дурному. Лера не звертала на мене особливої уваги, мені навіть здалось, що вона уникає мене. Все ж, я злякав її своєю поведінкою вчора, а вона просто прикинулась, що все нормально.

До всього цього зранку на чорний телефон прийшло повідомлення від брата. Я зазвичай не дивлюсь на чорний телефон, але сьогодні я переживав за стан Лери і тому коли почув вібрацію, то подивився. Брат просив приїхати і допідписати якісь документи. Робив вигляд, ніби вчора нічого не сталось, ну, може це й на краще. 

Я відповів, що приїду. Вийшов з кабінету і подивився на Леру:

— Нам треба знов заїхати в ТЦ, — сказав я їй. — Можемо поїхати зараз, а потім пообідаємо?

— Давай, — погодилася вона. 

— Як ти почуваєшся після вчора? — все ж запитав я. 

— Вже краще, дякую…

— Добре, — я кивнув. — Тоді поїхали…

***

— Так, ну ти памʼятаєш, що робити, правда? — запитав я Леру, коли водій припаркував машину на парковці ТЦ.

— Наскільки я розумію, ти маєш підписати якісь документи?  Підеш усередину? 

— Ні. Цього разу спочатку тобі треба взяти документи, принести мені, я підпишу, а потім віднесеш назад, — сказав я. — Не хочу туди йти.

— Як скажеш, — погодилася вона, вийшла й попрямувала до входу в торгівельний центр. 

Я взяв до рук планшет і збирався почитати звіти, але майже одразу після того, як Лера пішла, дверцята машини раптово відчинились.

Я спершу подумав, що то повернулася Лера, вже навіть приготувався сказати щось на кшталт того, яка вона швидка, але повернув голову, і слова застрягли в мене в горлі.  До машини швидко сіла Таміла і зачинила за собою дверцята. 

— Ну привіт, — сказала і усміхнулася. — Чого ти так на мене витріщився? 

— Що ти тут забула? — сказав я дещо грубо. 

— Ну, Максе, не можна бути таким невихованим, — вона простягнула руку і торкнулася моєї щоки. — Особливо зі своєю дівчиною…

— Ти кинула мене, коли була мені потрібна, — сказав я, але не зміг відсторонитись, мене ніби тримала якась невідома сила.

 — Я тебе кинула? — вона здивовано закліпала віями. — Любий, що з тобою? Може, ти захворів? 

— Ти почала зустрічатись з Сергієм, ти кинула мене заради нього, — продовжив я, але мій голос вже звучав не так впевнено.

— Мабуть, ти точно захворів… Ми ж тільки вчора ходили разом в ресторан, як я могла тебе за один день покинути і почати зустрічатися з Сергієм? 

Я почав дихати важче, схоже, в мене дійсно їхав дах… Я чітко памʼятав Леру і те, що Таміла мене кинула заради Сергія, я памʼятав усе… Раптом відчув, що не можу видушити з себе жодного слова, неначе власний язик мене більше не слухається. Навіть поворухнутися не міг, все тіло як задерев’яніло, а разом з тим і звуки вимкнулися, я бачив, як Таміла щось говорить, як рухаються її яскраво нафарбовані губи, але не розбирав жодного слова…

Що це в біса таке? Інсульт? Інфаркт? Я помираю? Стало дуже страшно…

— Максе, агов, у тебе все гаразд? — я почув голос Лери і з великим зусиллям розплющив очі. 

— Значить, ти існуєш, — сказав, вчепившись долонями в її плечі.

— А ти сумніваєшся? — вона усміхнулась. — Тобі певно знову щось наснилося, тільки й усього. 

Я побачив, що лежу на ліжку в незручній позі,  а вона нахилилася наді мною, і відразу відпустив її. 

— Пробач, — сказав я, приймаючи сидяче положення. — І дякую, що розбудила.

—  Ходімо снідати, — сказала вона. — Вже все готове. 

— Добре, — я кивнув. — Йди, я вдягнусь і прийду, — я усміхнувся. — Ти знаєш, я ж голий зазвичай сплю. 

— Звідки мені знати? — хмикнула вона. 

— Ну може поки я спав, то випадково помітила, — я зазирнув їй в очі.

— Ну, минулого разу, коли я тебе будила, ти наче не був голим… — замислено сказала вона.  — А сьогодні я якось не додумалася перевірити…

— Йди вже, піду до ванної і спущусь хвилин за десять, — сказав я, продовжуючи усміхатись. 

Вона знизала плечима і вийшла з кімнати, залишивши по собі легкий аромат парфумів. 

Дивно, але вона впливала на мене якось заспокійливо… Але мені б не хотілось, щоб вона постійно заставала мене в подібних ситуаціях. Я ж не псих, ну реально… Чому це все зі мною відбувається?...

Я зітхнув і пішов в душ.

Все ж, мені не варто зближуватись з Лерою надто сильно. Не хочу, щоб вона дізналась зайвого… Який би вдячний я не був, ані їй, ані мені не потрібні ніякі стосунки, та й не готовий я до чогось подібного…

 Лера

Я якраз ішла до кімнати Макса, щоб покликати його снідати. Відчинила двері і почула, що він сильно стогне уві сні. Його очі були заплющені, але самі очні яблука рухалися під повіками, він почав говорити щось нерозбірливе, схоже, йому знову наснилося якесь жахіття. 

Я вирішила розбудити його і обережно торкнулася його плеча. Як раптом він, не розплющуючи очей, схопив мене за плечі і добряче стиснув, так що, мабуть, і синці по тому лишаться.