Глава 8. Правила змінюються?

Макс

Кляті папараці зі своїми спалахами нагадали мені все, що відбувалось не так давно, коли я перестав виходити на публіку. 

Я вже нічого не чув і не бачив, однак Лера вивела мене з приміщення і тільки на свіжому повітрі біля машини я нарешті хоч трохи оговтався. 

— Як ти? — стривожено запитала вона. — Може, викликати “швидку”? 

— Я схожий на настільки хворого? — відповів я питанням на питання. 

— Ну, трохи є… Але зараз наче вже краще…

— Там була моя колишня, — я зітхнув. 

— Думаю, нічого страшного не сталося, — сказала Лера. — Якби не твій брат, то взагалі б ніхто нічого не помітив. От невчасно він трапився на дорозі…

— Він це спеціально влаштував, принаймні, це було б в його стилі… Запросити її, — припустив я.

— Але ж він не знав, що ти там будеш, ми нікому не казали, — розмірковувала Лера. — Думаю, все це просто випадковість…

— Може, він хотів щоб папараці познімали її… Не вірю, що він ні при чому. А якщо ні при чому, то тоді навіщо вона прийшла? Та й мало бути запрошення, — не заспокоювався я. 

 — Можна буде дізнатися в твоєї матері, — сказала Лера.  — Раптом вона щось чула чи знає? 

— А може вона теж з ними заодно… — я зітхнув. 

— Вона тебе любить, — не погодилася Лера. — Навряд чи буде спеціально щось таке підлаштовувати. А от від Олексія всього можна чекати…

— Ну, може ти й маєш рацію, — я знов зітхнув. — Завтра буде аншлаг в клятих ЗМІ… Вони хоч відео не знімали? Не хочу і на каналах бути… Хоча навряд якісь надто серйозні ЗМІ зʼявились би на цьому заході.

— Я сказала, що якщо хтось викладе фото чи відео, то на них подамо в суд, — Лера трохи знічено усміхнулася. — Можливо, не треба було це говорити, але я сильно злякалася через тебе…

— Коли це зупиняло журналістів… Але що вже сказано, то сказано. Пробач, що налякав. Може, я дійсно якийсь псих…

— Перестань, — вона махнула рукою. — Бачив би ти мене, коли мені на очі трапиться миша… Ото точно можна подумати, що в мене не всі вдома, просто я дуже боюся гризунів…

— Вони ж такі малі, чого їх боятись? Ну, у нас в будинку ти точно їх не застанеш, — запевнив я її.

— Це я до того, що психіатри кажуть, що здорових людей немає, є тільки недообстежені. В кожного є якісь фобії,  неврози та інші діагнози. Тому не парся щодо себе. А от як ми поїдемо додому? Викликати таксі? 

— Та я поїду, мені вже краще, — я махнув рукою. — Чи ти тепер боїшся сідати в машину, якою я керуватиму? 

 — Ні, я не боюся, — сказала вона після невеликої паузи. 

Потім ми сіли в машину, і тут у сумочці, що лежала на задньому сидінні, задзвонив телефон. 

— Мені узяти? — спитала Лера. 

— Подивись, який з них дзвонить… Якщо директори — візьмеш, — відповів я. — Може, до них вже дійшла інформація, може хтось мене бачив. 

Вона кивнула, взяла сумочку і дістала звідти чорний телефон.

— Ось цей, — сказала трохи розгублено. 

— На які цифри закінчується номер? — я подивився на Леру.

— Двадцять п’ять, — вона поглянула на телефон, а тоді знову повернулася до мене. 

— Ну, ігноруй, — я зітхнув. — Постав на беззвучний його і поїдемо додому.

Лера кивнула і закинула телефон назад у сумку. Сіла рівно, потерла скроні руками і трохи скривилась. 

— Здається, у мене починається мігрень…

— Психічні штуки по повітрю не передаються, — я усміхнувся і завів машину. 

— Ну це не психічне, скоріше, проблеми з судинами чи щось таке, — сказала вона. — Дуже болить голова, і боляче дивитися на світло. Як приїдемо додому, ляжу в темряві і покладу на голову холодний компрес…

— Я тобі допоможу, ти все ж дуже виручила мене сьогодні. Буде послуга за послугу, — сказав я і повіз Леру додому… 

Лера

Я дійсно почувалася зараз недобре. Скоріше за все, перехвилювалася за цю подію з журналістами, та й взагалі  вперше довелося бути на такому світському заході… Голова боліла так, наче у скроню хтось вбивав гвіздка при найменшому русі. 

Коли ми заїхали на територію будинку, і Максим відчинив дверцята мащини та подав мені руку, я слабко усміхнулася:

— Щось я зовсім розклеїлася, мабуть тепер ти точно скажеш, що мене звільниш…

— З чого б це мені тебе звільняти, — він взяв мене за руку і потягнув на себе.

Ми опинились дуже близько, але Макс майже одразу злегка відсторонився, хоч і продовжував притримувати мене за руку.

— Ходімо, тобі просто треба відпочити…

— Завтра все мине, і я знову буду в строю, — я почувалася винною за те, що не я йому допомагаю після важкого дня, а він мені. 

— Сто відсотків, — легко погодився він і повів мене до будинку.

Коли ми зупинилися перед дверима моєї кімнати, я вивільнила руку.