Глава 7. "Далі без нас"

Макс

І хоча вдома при Лері я виглядав достатньо впевнено, чим ближче ми були до ТЦ, тим гірше я почувався. Щойно ми припаркувались на підземному паркінгу і треба було виходити з машини та йти до ліфтів, я вчепився руками в кермо і не хотів його відпускати, ніби це був мій рятувальний круг.

Не хотілось, щоб Лера помітила, як сильно я тримався за кермо, але певно, це було неможливо не помітити, тому що вона сказала:

— Все буде добре, ми ж ненадовго. 

— Може все ж повернемось? — запитав я і подивився на неї. 

— А що, я дарма терпіла всіх цих перукарів і візажистів? — вона невдоволено насупилася. 

— Ну теж правда, — я кивнув і зітхнув. — Добре, ходімо. Але як і домовлялись, ненадовго. 

— Якщо будуть якісь проблеми, то ви кажіть, і ми підемо незалежно від того, закінчиться офіційна частина чи ні…

— О, точно, — я подивився на неї. — Давай на вечорі ти будеш звертатись до мене на "ти", якось менш формально. 

— А… — вона трохи затнулася. — Ви ж, тобто ти… ну коротше, я маю підтримувати легенду, що між нами є щось більше, ніж ділові стосунки? 

— Ну ми не будемо спеціально кричати про щось подібне, і не будемо ані підтверджувати, ані спростовувати. Я просто хочу, щоб від мене всі відчепились, — я зітхнув. — Спокою хочу. 

 — Постараюся допомогти, чим зможу, — вона підбадьорююче усміхнулася. 

— Якщо щось запитують, просто кажи "без коментарів", — я зітхнув. — Це я зараз такий впевнений, а потім буду сам мовчати, як риба в воді. 

— Добре… То йдемо?

— Так, ходімо, — сказав я і швидко вийшов з машини, а потім відчинив дверцята перед Лерою. 

Вона вийшла і озирнулася навколо:

— Здається, це машина вашого… ой, твого брата…

— А ти звідки знаєш? — я насупився і подивився на Леру. 

Вона ніби трохи почервоніла.

— Коли я проходила співбесіду в твоєї матері, він мене підвозив. 

— Цікаво, ти про це не казала, — я уважно дивився на неї. — І що запропонував? Скільки грошей за довідку про мою неспроможність керувати бізнесом? 

 — Я що, лікар, щоб видавати довідки? — вона здивовано закліпала віями. 

— Ну не знаю, — я знизав плечима. — Він хоче довести, що я трохи того… Тому не здивуюсь, якщо він би попросив занотовувати мої "дивацтва". 

— Ні, він про таке не просив, — відповіла Лера. 

— А про що просив? — не відставав я.

— Хотів, щоб я вмовила вас... тобто тебе продати йому свою частку бізнесу.

Я аж присвиснув. Такого я точно не очікував.

— Але як він це уявляв? Як би ти це провернула?

— Ну, може він думав, що я сплю і бачу, як застрибнути до тебе в ліжко? — вона знизала плечима. — Він не здався мені таким, хто добре розбирається в людях…

— О так, це не про нього, — погодився я. — До речі, після цієї розмови мені трохи полегшало, — зізнався я вголос. — Тепер ще більше хочеться довести, що я ніякий не псих.

— Це правильний настрій, — усміхнулася вона. — Доведи їм, що ти справді… як ти там казав, крутий бос? Чи владний? 

— Владний Макс, мені подобається, — я теж усміхнувся і взяв її під руку. — Ну що, ходімо, запалимо цю кляту вечірку!...

***

Бенкетна зала була розташована в зоні фудкортів, але все виглядало як завжди помпезно, а не по простому. Взагалі мій вітчим та брат любили помпезність. Як і більшість людей, які дорвались до багатства не власними силами, вони хотіли всім довести, що вони такі самі, як інші багатії, або й кращі за них. Але через ці "доведення" таких людей завжди було дуже легко відрізнити. Дійсно багатій і впевненій в собі людині не треба нікому нічого доводити, впевненість від неї йде ніби зсередини. Я колись був саме таким…

Людей було дуже багато, і мені майже одразу почало не вистачати повітря, але я тримався. Мені хотілось, щоб Лера не думала про мене, як про якогось хворого. Все одно на інших, але їй хотілось довести, що я нормальний. 

Брат стояв біля одного з фуршетних столів разом із вітчимом і парою конкурентів, які були поважними гостями цього вечора разом із іншими шишками міста типу політиків та інших бізнесменів.

— О, невже це ти? — Льоша зобразив на своєму обличчі майже щире здивування, от ще актор недороблений. — Я думав, тебе лякає така велика кількість людей. 

— Лякає? — перепитав один з наших конкурентів, дивлячись на брата.

— Такі вже його жарти, — втрутився я. — Дурні і пласкі, як… Ну ви бачили його дівчину. 

— Гей, я твою дівчину не чіпав, — насупився Льоша.

— А я нічого не казав, ти сам все домислив, — я переможно усміхнувся, трохи стиснувши руку Лери.

 — А ви нова дівчина Максима? — спитав наш конкурент у Лери. 

 — Я його асистентка, — вона ввічливо йому усміхнулась. 

— Ну зрозуміло, — той хтиво усміхнувся. — Може, підете до мене? Заплачу більше.