Глава 5. "Мене досі не звільнили..."

Лера

Увечері я довго сиділа над своїми записами, перечитувала їх, намагаючись зібрати всю інформацію про свого шефа в одну струнку картину. Але в цій історії все ще залишалося багато “білих плям”, а я ж мала знати все, щоб скласти його повний психологічний портрет. Тому я взяла мобільний і набрала номер його матері:

— Добрий вечір, Ангеліно Павлівно. Це Лера…

— Добрий вечір, Лерочко, я рада, що ви подзвонили… Ну що там? Як ваш перший тиждень роботи? — запитала вона нетерпляче. 

— Як бачите, мене досі не звільнили, — сказала я. — Але в  мене виникло декілька запитань, відповіді на які потрібні для кращої роботи з вашим сином.

— Ти можеш приїхати до мене і я все розповім, — відповіла Ангеліна Павлівна. — Я майже весь час вдома, тож тільки скажи, коли тобі зручно. Знаючи Макса, він навряд відпускатиме тебе з будинку надовго… 

— Я завтра вихідна, тож можу приїхати до вас у будь-який час, коли вам буде зручно, — сказала я. 

— Тоді можна зустрітись на обід. У нас дуже хороший кухар, тобі сподобається, я впевнена, — запропонувала вона. 

Схоже у всіх членів цієї сім’ї “фішка” хвалитися своїми кухарями — подумала я. Але відповіла ввічливо:

— Так, залюбки приїду, дякую за запрошення. 

— Чекатиму на вас з нетерпінням, дуже вже хочу послухати, як Макс поводився цей тиждень, — сказала Ангеліна Павлівна. 

***

Зранку я ще зробила деякі покупки, вже знаючи, що протягом тижня вибратися з Максового будинку буде проблематично. А потім узяла таксі і поїхала до оселі Ангеліни та Віктора. 

Господиня зустріла мене дуже люб’язно і відразу запросила до столу, сказавши, що ми з нею поговоримо детально наодинці вже після обіду. 

Коли я увійшла з нею до їдальні, то побачила за столом Віктора, а поруч із ним якогось молодого чоловіка, зовні дуже схожого на нього. Я зрозуміла, що скоріше за все це і є брат Максима, про якого він так категорично відгукувався, кажучи, що все, що запропонує Олексій, потрібно відкидати тільки з тієї причини, що ці пропозиції виходять від нього. 

— Добрий день, — привіталася я з обома чоловіками. 

— Добрий день, — першим привітався Віктор. 

— Добрий, — Олексій поглянув на мене якось трохи похмуро, певно, впізнав по голосу. — Я — Олексій, ми з вами нещодавно говорили по телефону. 

— Так, я пам’ятаю,  — кивнула я. — Приємно познайомитися. 

— Взаємно, — сказав він коротко, але по його вигляду було зрозуміло, що він не надто радий, певно, ображався на мене за те, що я так і не виконала його прохання.

Обід минав дещо в стриманому спілкуванні, здавалося усі вони приглядалися до мене, і ніхто не поспішав якось розкривати свої карти, а я тим більше. Говорили переважно про погоду, різні новини, а тему Максима обходили взагалі, немов це було якесь табу. 

Тому я зраділа, коли подали десерт, отже, обід підходив до завершення. 

Мені здавалося, що Віктор дивиться на мене уважніше, ніж цього б потребували правила етикету, певно, йому не терпілося знову опинитися поруч зі мною без сторонніх вух і повторити свою пропозицію, на яку я минулого разу не відповіла ні “так”, ні “ні”. Але Ангеліна відразу, як тільки встала з-за столу, взяла мене за руку і сказала своїм рідним:

— Дякую вам за компанію, любі, але нам з Валерією треба дещо обговорити, тож ми підемо до мого кабінету нагорі. 

Обоє чоловіків були не надто задоволені таким поворотом, але нічого особливого не сказали і ми з Ангеліною дійсно покинули їдальню.

Як тільки ми увійшли до кабінету, вона відразу щільно зачинила двері і сіла в крісло, пропонуючи мені таке саме навпроти себе. 

— Лерочко, ви вже пробачте моїх хлопців, вони не надто говіркі та привітні останнім часом, — Ангеліна зітхнула. — Але ми з вами зустрілись з іншого приводу… — її очі одразу загорілись. — Ну, розповідайте, як там Макс?

— Ну… як вам сказати… з ним не дуже просто, але, здається, ми більш-менш порозумілись, — обережно сказала я. 

— О, це прекрасно, — вона сплеснула в долоні. — Чесно кажучи, я переживала, як він вас сприйме…

— Я хотіла б дізнатися про ці його дивацтва… — я трохи замислилася, як краще підібрати слова. — Чи він і в дитинстві та в юності був настільки замкнутим і педантичним? 

— Ні, що ви, ніяк ні, — вона зітхнула і усмішка зійшла з її обличчя. — Як я вам і казала, все змінилось чотири місяці тому, коли на його очах загинув його друг. Хоча, думаю, ще більше вплинуло те, що ще двоє близьких йому людей покинули його після цієї смерті. 

— А можна розповісти цю історію детальніше, бо ви минулого разу тільки мимохіть згадали, а для мене важливо знати подробиці, щоб з’ясувати, як можна йому допомогти…

— Я вже казала, що дівчина і друг намагались його витягти… Але після того, як він побачив на своїх очах, як помирає його друг на передовій, він нікого до себе не підпускав. Його дівчина, Таміла, була дуже терплячою… Вона намагалась розтормошити його, відволікти, що вона тільки не робила… Але він став холодним, відстороненим, саркастичним і в чомусь навіть злим. Він відштовхував усіх, не тільки дівчину і друзів, навіть найближчих, але й мене, — вона зітхнула. — Можете задавати конкретні питання і я на все відповім.