Глава 4. Дивне завдання

Лера

Насправді я трохи покривала душею, сказавши, що заблукала. Просто я дуже чутливо сплю, особливо на новому місці, і коли почула якісь дивні звуки, одразу прокинулася. Адже знала, що крім мене і шефа в будинку зараз нікого немає, принаймні на другому поверсі, бо десь внизу була охорона.

Спросоння я подумала, що сюди залізли якісь злодії і вбивають господаря. От і побігла до його спальні, не довго думаючи. Звісно, то був не найрозумніший вчинок, краще було бігти вниз до охоронців, але я ж кажу, що була спросоння і діяла на "автоматі".

Втім, коли відчинила двері його спальні, то зраділа, що нікого не встигла покликати на допомогу. Бо там не виявилося жодних злодіїв, тільки він сам, і, схоже, йому просто снився якийсь кошмар. Мабуть, найправильнішим виходом було б тихо зачинити двері, і піти до своєї кімнати. А він би рано чи пізно прокинувся сам. 

Але мені дуже хотілося дізнатися, що саме його непокоїть. У такі хвилини люди часто щось вигукують, і ото я стояла і слухала, адже це було важливо для мого дослідження. Аж поки він не закричав: "Віддай!", не кинувся на мене і не повалив на ліжко.

"Він точно псих", — подумала я і замружилася, так мені стало страшно…

Подумала, що не треба було діяти так необачно, і вже прощалася з життям, але він, здається, отямився, і вже почав нормально спілкуватися…

— Давай просто вдамо, що нічого не було, ти підеш до себе та й все. І щоб більше я тебе тут не бачив, хай я тут навіть вмирати буду, зрозуміло? — запитав він. 

Я підозріливо поглянула на нього. Сподіваюся, він не збирається щось з собою зробити, а то ще можуть потім мене звинуватити в тому…

Але потім подумала, що спробую все ж його переконати, щоб не чинив якихось дурниць. Ну, я ж психолог, врешті-решт…

Ну, поговорю з ним завтра, сьогодні в мене й так руки-ноги трусилися після того нападу. Так, гляди, сама почну мучитися від жахіть, з такими пригодами…

Я пішла до своєї кімнати, випила таблетку заспокійливого і лягла спати, подумавши, що на сьогодні пригод уже достатньо, завтра буду з усім розбиратися.

На диво, заснула досить швидко, і проспала цілу ніч без сновидінь, аж доки не задзвонив будильник на телефоні. Тоді швидко встала і почала одягатися. 

***

Наступні пару днів минули без особливих пригод. Я відповідала на дзвінки, обідала і вечеряла разом з Максимом, але на тому наше спілкування обмежувалося. Він справді був дуже нелюдимий, і майже весь час проводив наодинці. Лише раз до нього прийшла мати, та й то він швидко її випровадив, і після того був не в гуморі. 

Але до мене не придирався, мабуть через те, що я старалася не давати підстав, або ж йому було незручно за ту нічну пригоду. Хоча чесно кажучи, я сумнівалася, що йому може бути незручно, він виглядав, як людина, якій наплювати на всіх, окрім самого себе. 

Я вирішила вести щоденник і щовечора перед сном записувала свої спостереження. Причому їх шифрувала так, щоб, якщо щоденник потрапить в руки Максима, він нічого не зрозумів. Наприклад, я його називала в цьому щоденнику Н. Чому Н.? Це було скорочення від слова Нарцис, тобто самозакохана, егоїстична людина. 

Тому навіть якби він почитав, то подумав би, що це я пишу про якогось свого знайомого, чиє ім'я починається на Н, а зовсім не про нього…

***

Правда, на пʼятий день мого перебування в будинку Максима трапилася одна пригода, яка насторожила мене. На чорний телефон прийшла смс, а щодо того, як діяти з смс, шеф мені нічого не казав. Зрештою, на всі інші телефони повідомлень ніколи не приходило. 

Я взяла мобільний в руки саме тієї миті, коли частинка повідомлення висвітлилась на екрані, і встигла прочитати його початок: "Максе, я знаю, що ти звинувачуєш себе…"

Далі можна було прочитати, лише відкривши месенджер, але мені було заборонено це робити. 

І якраз цієї миті Максим вийшов зі свого кабінету, так що я подумала, що може це чергова перевірка...

— Вам прийшла смс, — я швидко простягнула йому чорний телефон. 

— Я не буду її читати, — Макс не прийняв мобільний, навіть руку не прстягнув. — Ти теж не читай. 

— Я не читала, — поспішила запевнити я, хоча найбільше мені хотілося дізнатися, що там. У чому він себе звинувачує? Здається, його мати сказала, що його друг загинув у нього на очах, та ще й врятував при цьому його життя, але більше подробиць вона не розповідала… Треба буде якось розпитати її про це, але ж я  увесь час проводжу в будинку…

— Я б хотіла спитати, чи зможу я взяти вихідний у якийсь день? — запитала я в шефа, намагаючись нічим не видати свої емоції. 

— Та можеш. Але один на тиждень, неділю. В неділю дзвінків набагато менше, ніж зазвичай, — відповів він. 

— Добре, — я зраділа, бо завтра якраз мала бути неділя. — Тоді я завтра зможу відпочити? 

Макс же, здається, навпаки насупився через мій радісний тон.

— Ага, — коротко відповів він. 

— Можливо, вам потрібно ще щось зробити сьогодні, крім відповідей на дзвінки? — мені стало незручно, що я так бурхливо відреагувала на інформацію про вихідний.