Глава 2. "Я не голий, просто мокрий..."

Лера

— Ну, — він замислився. — Зазвичай таких милих дівчат використовують для всього, але тільки не для роботи. 

— Ну, ви сказали, “якщо не впораєшся з роботою — вилетиш”, я правильно вас почула? — я намагалася зберігати той самий розгублений вигляд, з яким увійшла до кімнати, хоча в глибині душі мені було навіть цікаво, що ще він придумає. Експеримент почався…

— Правильно, — він зіщулив очі і дивився на мене дуже уважно. — Мене звуть Максим.

— Дуже приємно познайомитися, — я вдала, що знічуюся. — А я Валерія, можна просто Лера. 

— Добре, "просто Лера", — хмикнув він. — Давай трохи попрацюємо. Твої обовʼязки, ти ж хотіла їх почути, правильно? Так от… Перше: роби те, що тобі кажуть, не більше, не менше. Друге: роби все вчасно. Основні твої обовʼязки — приймати дзвінки, сортувати їх, потім показувати мені хто і що хотів, і передзвонювати з відповідями. Я не дуже люблю людей, тож ти будеш говорити замість мене. 

— Зрозуміло, — кивнула я. 

— Я не надто люблю офіси, тож працюю з дому, — продовжив він. — Тому ти будеш проводити робочий час тут, у мене вдома. З цим не буде проблем? Немає ревнивого чоловіка, який буде потім психувати? Якщо одружена — можеш збирати манатки вже зараз. 

— Я не заміжня, і ревнивого хлопця в мене немає, — тихо сказала я.  

— Прекрасно, — він скривився. — Добре, тоді тримай, — він дістав з кишені телефон. — Перший, з прозорим чохлом, сюди дзвонять орендатори, їм треба відповідати завжди і одразу, — він простягнув мені мобільний. 

 — Добре, — відповіла я, беручи телефон. 

— Другий, — я дістав телефон з червоним чохлом. — Це охорона і обслуговуючий персонал, наші люди серед орендаторів. Їм теж треба відповідати одразу, особливо якщо дзвонить охорона. 

Я кивнула і взяла й цей апарат. Цікаво, скільки їх ще в нього, і чому не можна всім дзвонити на один номер? Схоже, він якийсь педант…

— Третій — я дістав мобільний з золотим чохлом. — Це рада директорів. Їм відповідай також одразу, кажи, що у мене важливий дзвінок по іншій лінії і я не можу зараз говорити, але що передзвоню, щойно зможу. 

 — Мені записувати все, що я почую? — уточнила я. 

— Так, запитуй, що вони хотіли, обовʼязково, записуй і передавай мені, — він кивнув. — Але це ще не все, — він дістав мобільний з чорним чохлом. — На цей телефон ніколи не відповідай. Але щодня будеш казати, чи дзвонили туди і скільки разів. 

Цікаво, що це за фігня, подумала я, але з зосередженим виглядом кивнула, і взяла четвертий телефон, мабуть я кумедно виглядала, намагаючись їх не впустити…

— Якщо відповіси на дзвінок на цей телефон — я одразу звільню тебе, — продовжив Макс. 

— Добре, я буду тільки казати, чи дзвонили на нього і скільки разів, — з виглядом слухняної учениці повторила я. 

— Прекрасно, — хмикнув він. — Тримай для них сумку, — він взяв якусь невеличку сумку-барсетку, яка лежала на столі і простягнув мені. — Телефони мають бути завжди з тобою.

— Я маю тут бути цілодобово? — запитала я, пакуючи телефони в сумку. 

— Ну, в ідеалі було б якби ти тут і жила, — сказав він замислено. — Бо деякі клієнти знаходяться в інших часових поясах, так само як і дехто з ради директорів. 

— В принципі, ваша мама про це попереджала, — сказала я. 

— Мене насторожує, що саме вона знайшла тебе, — несподівано відповів мій новий "бос". 

— Ну, я прийшла за оголошенням, мене ніхто не шукав спеціально. Вона сказала, що ви недавно звільнили попередню асистентку…

— О, її хлопець мене дістав, — хмикнув Максим. — Довелось звільнити, хоча вона була нормальна. Тиха, спокійна. 

— Сподіваюся, зі мною у вас проблем не виникне, — сказала я. 

— Ну все, я пішов до зали, — несподівано сказав Максим, розвернувся до мене спиною і пішов в сторону виходу. 

Я залишилася стояти в легкій розгубленості, тепер уже не награній, а він залишив мене тут саму. 

І саме в цей момент телефон в сумці, не знаю, який саме з тих дивних телефонів, раптово задзвонив. 

Я швидко дістала один телефон — не той, другий — теж ні, а якийсь із тих, що були всередині, продовжував розриватися.  Зрештою я дістала ще один, і не здивувалася, що, за законом підлості, дзвонив останній, який залишався в сумці — у чорному чохлі. 

Я поглянула на екран — там був просто набір цифр, без імені. Ну, мені все одно не можна на нього відповідати, тому я попакувала всі телефони назад в сумку, відчуваючи себе якось по-дурному. 

За секунду якийсь з телефонів знов задзвонив. Я застромила руку в сумку і на цей раз витягла якраз той, що треба — він був у золотому чохлі. 

Швидко прийняла виклик, шукаючи на столі якийсь аркуш паперу, але там нічого не було. Кинулася до своєї сумочки і витягла записник і ручку. 

 — Алло, — відповіла трохи захеканим голосом після “пробіжки”. 

— Алло, покличте до телефону Максима, — сказав вимогливий чоловічий голос.