Глава 1. Робота мрії

Лера

— А ви точно психолог? — з легкою недовірою запитала мене мати мого майбутнього обʼєкта досліджень. Хоча, авжеж, вони не знають, що він буде моїм обʼєктом, ну але…

— Так, я можу показати диплом бакалавра, — я простягнула їй файлик з документами. — Зараз вступила на магістратуру…

— Зрозуміло, — вона кивнула. — Ну ваші дипломи я бачила в резюме. До речі, вам треба видалити ваші фотографії з ваших резюме та профілів. А так ми видамо вам фальшиві документи спеціально для того, щоб представлятись Максу. Хоча, навряд він буде перевіряти їх, але краще перестрахуватись. 

— Ви сказали, що я маю виконувати обов’язки асистента? — уточнила я. 

— Так, і постарайся бути відповідальною, бо Макс непередбачуваний… Він може одразу тебе звільнити. Намагайся задовільнити його, — вона зазирнула мені в очі.  

— Але, я сподіваюся, це ви в переносному значенні сказали? — я нічому вже не дивувалася. В пошуках роботи не раз натрапляла на вакансії нібито операторів колл-центрів чи СММ-ників, за якими приховувалися пропозиції працювати в секс-індустрії, та інші подібні хитрощі. 

— Ні, в прямому робочому, — пояснила вона. — Йому важко вгодити. Треба бути пунктуальною, відповідальною, швидкою і таке інше… Ви отримуватимете дві зарплатні: і як його секретарка, і як психолог. Тож маєте і там, і там працювати сумлінно. 

— А чому йому потрібен психолог? — запитала я. 

— Вже чотири місяці як його друг загинув в нього на очах, та ще й врятував йому при цьому життя, — Ангеліна Павлівна зітхнула. — Після цього все життя Макса пішло кудись не туди… Його наречена намагалась його витягти, але він її відштовхував і врешті-решт вона зійшлась з його другим найкращим другом. Так він втратив всіх трьох дорогих людей за короткий період…

— Тепер зрозуміло, — кивнула я. — Мабуть, працювати з психотерапевтом він відмовляється?

— Так, — вона теж кивнула. — Він ненавидить лікарів і каже, що "не псих". Тим паче, по роботі він справляється навіть отак дистанційно і справи там йдуть добре.

— Я сподіваюся, що ми спрацюємося, — усміхнулась я їй. 

— Але він… Як би це сказати… — вона намагалась підібрати слова. — Він може спеціально бути грубим, відштовхувати вас. Він зараз взагалі, здається, ненавидить людей… 

 — Ну, попереджений — значить озброєний, — відповіла я. — Я буду мати це на увазі, а грубощами мене не злякати… Але, можливо, я буду грати роль, що мене це засмучує… ну щоб він не запідозрив нічого, вірно? 

— Ну там вже дивіться по ситуації. Я сама не знаю, як з ним поводитись, в нас не виходить навіть поговорити, — зітхнула жінка. 

 — Зрозуміло… Ну, я, коли вже ближче з ним познайомлюся, можливо, дам вам якісь поради як фахівець…

— Для мене головне, щоб він хоч трохи відпустив ситуацію… Думаю, він все ще звинувачує себе в тому, що трапилось, — пояснила мати мого майбутнього підопічного. 

— Таке часто трапляється. Але я постараюся зробити все, що від мене залежить, аби допомогти…

Закінчивши всі свої настанови, вона попрощалася зі мною, сказавши, що мій перший робочий день завтра, щоб я прийшла о дев’ятій ранку, і ми разом поїдемо до її сина.

Я була рада, що нарешті знайшла роботу, за яку мені пообіцяли достойну оплату. Хотілося швидше розпочати працювати,тож мої слова про те, що з радістю зустрінуся з нею завтра, були цілком щирими. 

— Ви не на машині? — спитала Ангеліна Павлівна. — Мій чоловік може вас підвезти, він саме їде в центр міста. 

— Добре, — сказала я. — Буду вдячна. 

Бо маршрутка в цьому фешенебельному районі ходила рідко — у всіх були автомобілі…

Я вийшла з будинку і побачила дорогу  автівку, що вже стояла з відчиненими дверцятами — очевидно чекали саме мене. Водій визирнув з машини і сказав:

— Певно, ви Валерія? Я Віктор, чоловік Ангеліни, я вас підвезу, сідайте. 

— Добрий день, так, це я, — усміхнулася я, сідаючи на пасажирське сидіння. — Дякую. 

 Ми виїхали з двору та якийсь час обоє мовчали, а потім, коли авто вже виїхало на пожвавлену вулицю , він сказав:

— Знаєте, у мого пасинка дійсно проблеми з психікою. Я вважаю, що йому взагалі краще лікуватись десь за кордоном, в спеціальному закладі. Але Ангеліна проти, — він зітхає. 

— Все так серйозно? — я була трохи здивована, адже зі слів жінки зрозуміла, що в її сина може просто депресія чи невротичний розлад, які не потребують стаціонарного лікування. 

— Йому сняться кошмари, він же ночував у нас якось, то кричав півночі. Але Ангеліна немов сліпа. І це я мовчу про різні фантомні болі, — він зітхає. — В такому стані керувати цілим торгівельним центром надто небезпечно… Як для самого Макса, так і для бізнесу. Він як бомба сповільненої дії. Тому я і хотів попросити вас про дещо… Якщо у вас вийде зібрати докази того, що йому потрібне примусове лікування, я заплачу вам в десять разів більше, ніж дружина за вашу роботу психолога під прикриттям. 

— Це досить несподівано, — кажу я обережно.  — А про які саме докази ви говорите? 

— Це вам видніше. Ви ж психолог. Щось таке, що змусить психіатрів взяти його на примусове лікування, — він знизав плечима. — Чи вам таке зробити не під силу?