Глава 7

Глава 7

Як тільки розпечене, як лава, повітря знову заполонило її легені, а серце в грудях вкотре схопила і стиснула сталевими пальцями невидима рука, Катерина Олексіївна, будучи жінкою практичною, навіть і не подумала панікувати.

Навпаки задоволено зітхнула.

Їй не було на що скаржитися. Ії усе цілком влаштовувало. Вона усе встигла. Встигла скласти заповіт, за яким її онука позбавлялася спадщини. І навіть встигла поговорити з Софією, щоби переконатися, що її дівчинку цей факт не дуже засмутив.

Софія була талановитим художником і не цікавилася бізнесом. Що ж до грошей, то роботи онуки від початку її творчої кар’єри мали стійкий та постійно зростаючий попит. І хоча онука Катерини Олексіївни звикла ні в чому собі не відмовляти і цінувала комфорт, вона завжди була байдужа до розкоші.

Про нареченого Софії ні Катерина Олексіївна, ні її онука в цю останню їх зустріч не згадували.

Катерина Олексіївна не хотіла сваритися, а Софія, дотримуючись рекомендацій лікаря, не хотіла хвилювати хвору.

Про те, що в крові пацієнтки виявлено отруту, а саме: фторацетат натрію, з’ясувалося ще до приходу Софії.

Проте Катерина Олексіївна, її друг адвокат і слідчий у її справі, який був не тільки миттєво призначений, але й миттєво прибув до лікарні, вирішили, що онуці краще поки не знати причину серцевого нападу бабусі. Тому палату хворої Софія, яка поспішала до студії, залишила в твердій впевненості, що ввечері вона знову побачить свою бабусю.

– Вибач, люба. Вибач мені за все… – важко зітхнувши, прошепотіла стара жінка, як тільки за онукою зачинилися двері.

І саме в цей момент нестерпний жар і заполонив її грудну клітку.

Ось і все.

Незабаром вона возз’єднається зі своїм коханим, зі своїм Станіславом.

Нарешті.

Не те, щоб Катерина Олексіївна непохитно вірила в потойбічне життя, але все ж таки сподівалася, що щось там, за життєвим горизонтом, все ж таки є.

Вона приготувалася пірнути у вічну темряву та спокій… Проте натомість виринула у освітленій яскравим світлом кімнаті та в компанії песця! Який до того ж істерично верещав, що їм терміново потрібно кудись там змотуватися.

Голова її боліла так, що, здавалося, вона ось-ось вибухне, кожен м’яз тіла скручувало у тугий вузол, суглоби ж навпаки вивертало навиворіт…

Святі угодники, вона почувала себе занадто пекельно навіть для пробудження у пеклі, а тут ще й цей песець і його вереск!

Вона застогнала і огляділась по сторонам.

Хммм… Який дивний, одначе, інтер’єр… і для пекла і для лікарняної палати. Їй навіть захотілося заплющити й знову розплющити очі, щоб впевнитися, що ліжко під білим балдахіном з пензлями, яскраво-рожевий пухнастий килим і склепінчаста стеля з розписом їй не привиділися.

Й так вона і зробила: заплющила очі і розплющила. Проте дивні стародавні речі нікуди не поділися.

– Таких ось крісел-качалок і книжкових шаф (з масиву дерева), – пробурмотіла очманіла Катерина Олексіївна, – вже років триста як не роблять, здається... Не кажучи вже про цей туалетний столик, – перевела вона погляд на явно раритетну і ще більше явно – непрактичну річ, з величезним каламутним дзеркалом в позолоченій оправі.

«Мені це сниться», – вирішила вона, ущипнувши себе за руку.

І завмерла…

Дивовижної гладкості та шовковистості шкіра не могла бути її шкірою. Як і тонкі дівчачі зап’ястя. Святі небеса! Руки були не її!

– Хоча можливо і мої… Може це світло так падає? – пробурмотіла собі під ніс жінка, вивчаючи тонкі довгі пальці. – Але шкіра точно не моя! – вигукнула вона, ще раз ущипнувши себе. – У мене такої шкіри вже років сто як не було! І світло тут не до чого!

– Катерино Олексіївно! – тим часом верещав песець. – Потім себе розглянете! Потім! Все потім! А зараз змотуватися треба! Ну, за що мені така кара?! – обурливо буркотів звірятко. – Ну, чому вони усі спочатку думають, а тільки потім роблять?!

Однак його кара його не чула. Вона продовжувала думати.

«Тіло теж явно не моє, – тим часом міркувала вона, – надто легке і взагалі субтильне якесь… – пройшовшись по тонкому дівочому стану руками, винесла вона швидше несхвальний, ніж схвальний вердикт. – Де мої м’язи? Це тіло, воно ніби ніколи не знало не тільки тренажерів, а й звичайної ранкової зарядки! – дійшовши у своїх дослідження до плечової кістки і, виявивши повну відсутність біцепсів, здивовано-невдоволено вигукнула вона.

Не втримавшись, вона зіскочила з ліжка, підбігла до розкішного дзеркала, глянула на те що в ньому відображалося…

І осіла на пуф.

Це була вона! Такою якою вона була п’ятдесят, або навіть усі шістдесят років потому…

– Катерино Олексіївно, не час собою милуватися! Кажу ж вам нам змотуватись звідси треба! Негайно! Тобто зараз! Тому що, якщо вчасно не змиємося, то вам та і мені теж кранти! З вас душу витрясуть! А мене на комір пустять! – знову заверещав, намагаючись достукатися до жінки, притихлий було песець.

Зрозумівши, що його не чують від слова «зовсім» і тому впевнений, що і цього разу їм не вдасться змитися завчасно звірятко, схопився лапками за голову і почав голосити.

– Ось за що це мені? За що мені таке мука? Мені що більше за всіх потрібно! От і де цей Арон?! Обіцяв же сволота потойбічна, що інструктаж із своїм агентом проведе як треба! Ну і де він?! Де інструктаж? От нічому, Сіяне, життя тебе не навчило! Як був ти наївним і довірливим, так і залишився! І тому усі тебе кривдять та ображають! Одні, куди хочуть, жбурляють! Інші не слухаються! Треті, обіцянки свої не виповняють! А четверті, взагалі ігнорують! – злобливо покосившись на жінку, що досі крутилася біля дзеркала, жалівся на свою тяжку долю Сіян. – Набридло! Набридло мені бути дурнем! І тому усе! Кожен саме за себе!

– Ні, все ж таки ось так я вигляділа не шістдесят, а десь п’ятдесят п’ять років потому, – продовжувала міркувати Катерина Олексіївна. – Хоча ні, все ж таки, це не я! – виявивши чергову відмінність, переконано вигукнула жінка. Тому що цього разу відмінність була важлива і незаперечна. – У мене зроду не було такої коси! І слава Богу! Мені й так завжди вистачало мороки з цими непокірними кучерями, навіть при тому, що я ніколи не дозволяла їм відростати навіть до пліч!