Глава 3

Глава 3

Струнка мініатюрна жінка з сумом спостерігала за гостями, що веселилися та сміялися. Вона була невисокого росту, але її велична манера триматися, виділяла її з натовпу так, як не виділив би ні самий високий ріст, ні самі вражаючі корпулентні розміри.

Майже сто п’ятдесят поважних та іменитих осіб вважали за честь привітати з сімдесяти п’ятиріччям її, ніж провести новий рік у колі своїх друзів та близьких. Більш того, багато з її гостей приїхали із-за кордону, а серед дзвінків, що надійшли на її мобільний телефон, були також привітання від прем’єр-міністра і президента країни. Спікер же парламенту в даний момент звеличував достоїнства винуватці урочистості, вихваляючи її гострий розум, сердечну доброту та душевну щедрість.

«Мій гострий розум, сердечна доброта та душевна щедрість – робляться мене невідпорно чарівною для усіх, хто мене знає?! Ага, бреши більше! – подумки хмикнула Катерина Олексіївна. – Невідпорно чарівною – мене робить те, що я розпоряджаюся багатомільярдним статком. Ось чим я чарівна. Ось чим я проклята… Мої кляті мільярди – причина того, чому ви усі тут, а найдорожчої для мене людини, єдиної рідної моєї людини, моєї внучки Сонечки, тут немає.

Катерина Олексіївна знову окинула шукаючим поглядом одягнених у смокінги та вечірні сукні гостей, коштовності яких своїм блиском сперечалися з вогнями новорічної ялинки.

Ні.

Вона не прийшла.

Така розумна дівчинка. І така дурна, бо закохалася в пройдисвіта, якому від неї потрібна тільки її спадщина.

«Прокляті мільйони! – промайнуло у мозку у літньої, навченої роками та досвідом жінки. – Ви вже відібрали в мене чоловіка та доньку. Невже тепер ви заберете в мене ще й онуку?! Ні. Чого-чого, цього я вам не дозволю!

Свого чоловіка, талановитого інженера та успішного підприємця, Катерина Олексіївна втратила ще в лихі дев’яності. Вбивство було замовленим. І замовником виявився Богдан Вервольский – найкращий друг і, за сумісництвом, партнер з бізнесу її чоловіка.

Незважаючи на спільно прожиті на той момент майже тридцять років, вона все ще палко кохала свого чоловіка, тому вона пішла на усе, але вивела вбивцю на чисту воду.

Літня, але все ще напрочуд гарна жінка гірко посміхнулася, згадавши, на що саме їй довелося заради цього піти і як засуджували її близькі друзі, і з яким презирством до неї ставилася дочка.

Але їй було начхати. Щиро кажучи, тоді їй було начхати на усе, окрім помсти. Серце її ніби перетворилося на камінь, та й взагалі вся вона зсередини ніби закам’яніла.

Нікого у своєму житті вона ненавиділа так, як Богдана Вервольского… Проте вона стала його коханкою. І якийсь час була найвідданішим і найнадійнішим його радником. Його підтримкою та опорою. А потім і його суддею та катом.

Ні. Вона не вбила його. Це було б надто слабким для нього покаранням.

Спочатку вона розорила його, і вже після цього здала владі.

На відміну від її чоловіка, бізнесменом Вервольский був дуже посереднім, тому заманити його у фінансову пастку виявилося не так вже й складно. Тим більше їй, яка протягом майже двадцяти п’яти років пропрацювала в Міністерстві фінансів на різних посадах, і яка, завдяки своїм відносинам з Вервольским зберегла за собою колишнє місце роботи. А саме – місце начальника фінансового департаменту.

Втім, у її перемоги виявився гіркий присмак. Помста не принесла їй ані спокою, ані задоволення, лише чорну смокчучу порожнечу…

Гірше того, поки вона протягом трьох років плела ловчі тенета для Вервольского, стосунки з дочкою зовсім розладналися. Що призвело до того, що правда, яку вона нарешті відкрила доньці – лише ще більше збільшила прірву між ними.

Ганна не зрозуміла її і не вибачила. На її думку, мати повинна була розповісти їй все ще три роки тому, до того, як вона почала втілювати у реальність свій план помсти. І можливо, тоді вона б її зрозуміла і підтримала. Тепер же надто пізно. Тому що за минулі три роки вона встигла поховати не лише батька, а й зрадницю матір. Тепер же з’ясувалося, що мати у неї не тільки зрадниця, але ще й особа, яка не довіряла власній доньці і тому примусила її страждати!

Озираючись назад, Катерина Олексіївна розуміла, що повинна була бути щирою з донькою. Проте вона надто боялася, що та не впорається з собою і чимось видасть себе і її, й тим самим поставивши під загрозу реалізацію її помсти. Або що ще гірше – не схвалить прийнятого нею рішення і навмисно зірве її плани.

Того трагічного дня донька пішла від неї засмучена і зла. І дорогою додому на швидкості двісті кілометрів на годину, намагаючись обігнати їдучий попереду автомобіль, вона врізалася «чоло в чоло» зустрічному автомобілю.

Її дівчинка загинула миттєво. І якби не Софія, Катерина Олексіївна напевно наклала б на себе руки, настільки ця чергова втрата підкосила її. Настільки вона звинувачувала себе. Настільки вона втомилася від життя. Втомилася від самої себе. Зрештою, на той момент вона прожила вже п’ятдесят два роки. Що в їх розумінні було – більш ніж достатньо.

Але Катерина Олексіївна потрібна була своїй однорічній онучці, Софії. Її маленькому янголові, якому вона віддала всю себе без залишку.

Все чого вона, коли-небудь хотіла для онучки – це щоб її маленька, її єдиний скарб, була щаслива. Вона балувала Софію нещадно. Лаяла себе за це, але не могла зупинитися. Тим не менш, дівчинка росла на диво серйозною та відповідальною. І не переставала тішити бабусю. От тільки тішила її внучка рівно доти, доки не познайомилася з цим пройдисвітом, Богданом Кордуновим.

Знову Богдан.

Що за прокляте ім’я?

Якби Кордунов любив її онуку по-справжньому, а бачить бог, її розумна, добра і красива дівчинка заслуговувала на це як ніхто, Катерина Олексіївна заплющила б очі і на те, що він «гол як сокіл», і на те що, з першого ж погляду на нього, прониклива та досвідчена бізнес леді запідозрила, що він – якийсь каламутний.

Але Богдан Кордунов не любив Софію. Вона це бачила так само ясно, як зараз бачить, що стрілки годинника наближаються до півночі... А її онука так і не прийшла.