Глава 1

Глава 1

У одному казковому королівстві жив-був мірошник. І оскільки в нього, як і в будь-якого мірошника була влада над тим, що становило сенс і мету селянської праці – хлібом, то людиною він був не тільки дуже забезпеченою, а й вельми шанованою в окрузі. Тим більше, що млин у нього був знатний, не якийсь там водяний, а вітряний: помел на якому, як відомо, і більш швидкий і тонкий і відходів менше. Але ще важливіше було те, що вітряні млини продовжували працювати і взимку, коли водяні млини, всі як один, зупинялися через льодостав.

Хороша річ вітряний млин, проте коштовна. Така коштовна, що далеко не кожен навіть заможний селянин міг дозволити собі таке задоволення. І тому вітряний млин нашого мірошника був один на цілих кілька селищ. Інакше кажучи, не було в усім окрузі більш багатшої та значнішої людини, ніж наш мірошник.

Й тому, коли померла його дружина, від претенденток на роль нової мельничихи просто відбою не було. Однак у Ансельма (саме так звали мірошника), який гаряче любив свою померлу дружину, ні до кого не лежала душа…

Йому здавалося, що душа його померла разом із його дорогою Елізою. І тому єдиною його відрадою стала п’ятнадцятирічна донечка Кейт, яка була схожа на свою покійну матір, як дві краплі води. І ось заради неї він і піддався на вмовляння свах та вибрав собі у дружини жінку – ту, яка особливо була доброю до його Кейт.

Однак одружився Ансельм далеко не одразу. Довго не наважувався. Цілий рік він вишукував недоліки у поведінці жінки та намагався розгадати приховані мотиви щодо її самовідданості йому та його донці. Проте дні минали, а його підозри не підтверджувалися. Рогнеда, а саме так звали жінку, була тим, чим здавалася – милою і чарівною вдовою з двома такими ж милими і чарівними донечками.

І коли знову настала осінь, мірошник нарешті здався і одружився.

Покохати нову дружину він, що правда, так і не зміг, проте він був щиро вдячний жінці за доброту та сердечність, з якими, як він думав, вона відносилася до його улюбленої донечки.

Час від часу мірошник спостерігав, як його нова дружина та її доньки сміються і веселяться разом з його донькою і як при цьому світиться личко його Кейт, і не міг натішитися. Усі разом, думав він, вони стали сім’єю. Щасливою родиною. Отже, він вчинив правильно.

І тільки Сіян, плеканець Кейт залишався тим, хто не любив й не довіряв Рогнеді та її донькам. Однак його думки ніхто не запитував. Тим паче, що він й сам з’явився в домівці мірошника за три дні до появи там Рогнеди та її доньок.

Точніше не з’явився, а ледь живий був підібраний у лісі. А якщо ще точніше, то не підібраний, а відібраний.

П’ятнадцятирічна Кейт мало не довела свого бідного батька до інфаркту, коли кинулася між маленьким закривавленим тільцем нікому невідомого у цьому казковому вимірі звірятка та зграєю королівських псів.

На щастя, оточення Його Високості Стефана Нібелунгідського, як і він сам, опинилися поблизу, тому псів встигли відкликати, і трагедії вдалося уникнути.

Виливши свою безмірну подяку, мірошник почав було вибачатися, і навіть спробував змусити дочку віддати Його Високості звірятко. Але дівчина відмовилася. Причому у самій категоричній формі. Мірошник почав було знову вибачатися, проте юний принц був настільки вражений добротою, красою та самовідданістю дівчини, що йому навіть на думку не спало зажадати свій трофей назад.

Насамперед, зрозуміло, він був вражений красою мірошникової доньки. Молодий чоловік очей не міг відвести від обличчя дівчини, риси якого здавалися йому настільки ніжними та досконалими, що цілком могли належати ангелові чи богині. Він був упевнений, що ніколи ще не бачив більш витонченого та граціозного стану. Не чув більш чарівнішого та мелодійнішого голосу. І вже точно ніколи жодна з молодих осіб, що зустрічалися йому досі, не дивилася на нього так байдуже і навіть несхвально.

Його Високість звик бачити в очах оточуючих його дівчат обожнювання та улесливість. І звик настільки, що йому ніколи навіть на думку не спадало, що колись він зустріне дівчину, яка подивиться на нього інакше. Дівчину, яку він не тільки не вразить з першого погляду, але якій буде відверто начхати на те, що він принц і спадкоємець королівства.

Інакше кажучи, Його Високість Стефан Нібелунгідський дуже й дуже зацікавився своєю новою знайомою. Зацікавився настільки, щоб вирішити та постановити, що він пристрасно закоханий.

Що ж до Кейт, то вона, дивлячись на королівського сина, бачила в ньому лише безжалісного вбивцю беззахисних і ні в чому неповинних істот. Вбивцю, перебувати в товаристві якого, їй було не тільки незатишно, а й вкрай неприємно.

Крім того, вона надто побоювалася за життя врятованого нею звіряти, щоб турбуватися про таки дрібниці, як зовнішні пристойності, згідно з яких вона була зобов’язана бути привітною та шанобливою, спілкуючись з особою королівської крові.

«Жоден вбивця ніколи не дочекається від мене пошани, навіть тричі вінценосний! – обурено думала дівчинка. – Тим паче тоді, коли у мене на руках спливає кров’ю бідолашне звірятко!»

На щастя, батько нарешті помітив її спрямований на нього благаючий погляд й розуміюче кивнув. Після чого, ще кілька разів пристрасно подякував і стільки же разів шпарко вибачився й спробував відкланятися, пославшись на те, що вони й так вже відібрали у Його Високості занадто багато безцінного часу.

Одначе відв’язатися від Його Високості, який палав пристрастю, виявилося не так вже й просто.

– Якщо дозволите, я б вважав за честь проводити вас і вашу дочку до вашого дому, – галантно запропонував вінценосний молодик, – чим чимало здивував не тільки мірошника і придворних, що супроводжували його, а й самого себе.

– Ззззвичайно, ддддозволю, – розгубився мірошник, який щиро не розумів, як йому треба почуватися: чи то бути задоволеним, чи то починати турбуватися. – Чччому ж не дддозволити. Це жжжж для мене тттака ччесть!

– А ви, чарівна ойрина, – галантно звернувся закоханий принц до предмета своєї  полум’яної пристрасті, – не заперечуєте проти мого товариства?