оповідання

Пробувши два роки в Італії, я повернулася додому, в Україну. Стомилася побиратися,  терпіти приниження, працювати день і ніч за ті трикляті єврики, яких однаково на все не вистачає, то чого його гробити саму себе. Почну себе жаліти і любити, бо всім на мене наплювати, а я ж в себе одна однісінька.

    Остання робота, була просто не до оповідання, то був жах, який не легко забути. Джина була зла і жорстока. Ще не стара, сімдесят років, то в Італії ще не вік, була хвора на цукровий діабет. Хвороба не пошкодувала її, а може то за якісь гріхи,  несла такий хрест..Ноги мала в ранах, а п'ят уже не було, випали кусками і сеньйора була змушена ходити на пальцях, спираючись на палиці. Кажуть, що хворі на діабет, не відчувають болю, коли починають розпадатися на шматки; але сморід гнилого м'яса чути було в хаті, коли розмотувала ноги, для обробки медичними препаратами. Це треба було робити два рази в день, щоб стримати гангрену, що стрімко атакувала. Працювала в рукавичках, промивала рани і наклавши  мазь на тампон, забинтовувала ногу. Процедура не з приємних, відвертала голову, щоб не дихати смородом. Все нічого, але коли за все що ти робиш, зневажають, то вже верх цинізму.

Одного разу, вона розізлилася, гірше, ніж завжди, і коли я в черговий раз проводила дезінфекцію рани, вона підняла ногу і вдарила мене нею в лице, вкривши матюками та криками. Я піднялася з колін, витерла лице і промовила, що віднині  цю процедуру буде робити її донька. Як вона кричала, що я “дефиченто” і “шима”. Іншим разом, коли я почала смажити два шматки м'яса, то стара застогнала, що я не маю їсти, бо то дорого для неї. Досить часто я чула від неї слова:
    --І чого це я маю сидіти в інвалідному візку, а не ти.

Коли вже дістала по повній програмі, змушена була їй відповісти:

-- Маєш четверо дітей, то хтось із них займе твоє місце. А я маю своїх батьків, то буду хворіти їхніми хворобами.

Розуміла, що це для неї пусті слова, бо та злобність і злість, що кипіли в цій жінці мали десь вийти. В хаті  ми були тільки вдвох, то Джина, розрядку проводила на мені. Діти приходили рідко, сварилися між собою, бо ніяк не могли узгодити, кому забирати маму до себе додому, в мої вихідні. Джина не ладила з дітьми, а невісток та зятя не переносила на дух. Все в них їй не подобалося, все було не так. Дочка була крутої вдачі, своя кров, було видно одразу. Вона вміла вправити мозок мамі, та її боялася і слухала. Тереза, так звали доньку, казала їй:

-- Будеш вередувати, відвезу тебе додому і залишу саму, поки не прийде Ліна. Зрозуміла?.

Стара стихала, злісно ворушила вузькими губами, але мовчала, знала, що Тереза не жартує.

А я, вирвавшись на волю, дихала на повні груди, мені здавалося, що сонце світить яскравіше і трава зеленіша. Бути постійно з хворою людиною в хаті, то добровільна тюрма, в яку їдуть з України жінки, щоб заробити грошей на потреби сім'ї. Знають, що їх тут чекає, але їдуть однаково, бо вдома ніде заробити, та ще й не платять  і той мізер зароблений. А жити треба.

Погулявши та зустрівшись зі своїми земляками, подругами та знайомими, з’ївши взятий бутерброд десь на лавці в парку або на сходах  величного палацу римської старовинної споруди, поверталася назад у своє пекло. Та й не дуже веселі були наші посиденьки, всі теми були розказнями про свою бабу  чи діда. Вже в котрий раз говорили:

-- Все досить, не будемо. Давайте про щось веселе, але розмова знову і знову поверталася  до проблем та роботи. Вже в сьомій вечора мала бути в хаті, але навіть, якщо ще було бодай п'ять хвилин, то  не спішила заходити, насолоджувалася волею.

Отож, наївшись таких важких грошей, вирішила, що вдома їстиму сухий чи розмочений хліб, але ніхто не буде принижувати. Дочка вже доросла, має свою сім'ю, я живу сама на свою жебрацьку пенсію. Маю якусь грядку на дачі, де трохи вкрадуть, а трохи й мені залишається, той пхатиму біду поперед себе. Зарікалася, не їхати на заробітки, бо дуже вже черпнула лиха, надовго  вистачить.

Багато моїх знайомих, навіть рідна сестра ще гарують, звуть мене, але, як сказала ні, то ні. Таки досить. І не вірю я їм, коли хваляться , що їм там добре. Ага, я там вже була, бачила  те добро. Деякі вже й заміж вискочили, кому повезло, а кому.. аби не сама на старість бути. А про мене то ліпше самій, ніж якогось недоумка терпіти.

З сестрою часто розмовляю по телефону, то вона вже мені на голову не сідає, бо знає -- марно. Ось уже й вона хоче додому приїхати на два-три місяці, щоб здоров'я підтягти, в санаторій поїхати, зуби полікувати, до жіночого причандалля  подивитися, бо все може статися. В Україні то дешевше, всі так роблять, там заробляють болячки, а тут їх лікують.

Моя сестра, Люба вже сидить  на торбах, чекає свою заміну. Нерви, каже має зірвані, тиск високий, голова болить, ноги викручує, суглоби ломить. Їде на три місяці, щоб все попідкручувати, підладнати, змастити та підмастити  в організмі. Каже, що роботу має добру, працює на сім'ї, діти вже дорослі. Прибере, попрасує, наварить, та й додому йде. Платять непогано. Мені так не повезло, а від старих вже верне. Може і я так би робила… але куди це мене в думках несе, я ні, ні.

Знову дзвонить сестра, каже, що заміна не приїде, бо захворіла, а шукати іншу вже нема часу. Пропонує мені, --

-- Ти чого, здуріла? Я не можу, в мене дача, город, пенсія, я не можу. -- пручаюся з усіх сил.  Розплакалася, каже, що я черства сучка, маю одну сестру і ту в гроб заганяю. А я, що винна. Оце тобі!  жаль її, звичайно, але чому це я маю їхати, боролися в мені протиріччя. Одна вона в мене і не правда, що  до дупи. Ну, не хочу я в Італію. А сестру жаль, отак завжди, тиснуть всі на сентиментальність, а я людина добра, не можу відмовляти.

-- Ну, що Ліно, поїхали, сестру виручати. --  саркастично засміялась я в душі. Сім'я направду  була хороша. Діти виховані, на диво, бо тепер уже не виховують. За все дякують, не смітять, вибачаються, ти ба дива та й годі. Незвично все так. Помаленьку звикаю до них, а вони до мене. Захотілося щось смачненьке їм приготувати, бо що, що, а куховарити я люблю. Спекла, наварила; ой лишенько, ще й розцілували.  А малий, то такими вдячними оченятами дивився, що ось я й йому, соколику, ще щось придумаю. Наші пляцочки, вам і не снилися, а варенички, то не ваші равіолі. Непомітно прикипіла до сім'ї, стали, як рідні. Люба лиш сміється, коли сеньйора мене нахвалює, знала “клята”, що їй роботу збережу.