Тяжка доля героя

Польовою дорогою йшли двоє.

В одному з першого погляду можна було впізнати дворфа. Бо головні ознаки дворфа – це густа довга борода (в даному випадку – чорна й заплетена в косички), кремезна статура, сокира за плечима та стійкий пивний перегар. В цього добродія все вищеназване було в наявності.

Другий був людиною – юнак років двадцяти, з в’юнким рудим волоссям, майже дитячими рисами обличчя та мечем при боці. Максимально не схожий на свого супутника – хіба перегар від нього йшов такий самий.

Їхній вигляд натякав, що це – професійні шукачі пригод. Але водночас ця парочка аж ніяк не тягнула на великих мисливців за скарбами, грозу драконів або розкрадачів гробниць.

Одяг обох мандрівників явно бачив кращі часи. Шкіряна куртка дворфа була заяложена й потерта, місцями до дір. Сорочка рудого колись (ще за часів давніх богів, воєвод та царів) була, мабуть, білосніжною, гладенькою та мала блискучі ґудзики й застібки на манжетах – нині ж з неї б вийшла файна ганчірка для прибирання.

Взуття що в дворфа, що в його супутника відчайдушно просило їсти. Меч та сокира виглядали викуваними з відверто лайняного металу.

На додачу обидва були пом’яті, розтріпані, кожен хизувався свіжим яскраво-синім бланжем під лівим оком та відбитком добрячого копняка на штанях, в області сідниць.

– Ну що з нами не так? – гучно скаржився дворф. – Ми ж виконуємо ті бісові завдання, перемагаємо монстрів, здобуваємо артефакти! Чому потім кожного разу все йде через сраку і нас з ганьбою викидають на вулицю? Або й взагалі стратити хочуть!
– Можливо, – саркастично посміхнувся юнак, – цього б не було, якби хтось щоразу все не псував?
– Хто? – сердито набурмосився здоровань. – Я, чи що?
– Ну не я ж? – очі рудого здивовано округлились. – Хто на святкуванні дня народження графині Ільвейн напився й потім обригав її улюблений фікус?
– Це не я! – категорично заперечив підгірний житель. – Я такого зробити не міг. Це ти в нас пити не вмієш, тендітна людинка!
– Гаразд, – не став сперечатися молодик. – А хто поцупив пляшку колекційного вина чотирьохсотрічної витримки з погребу герцога Теодора? Та добре б просто поцупив – так тебе ще й упіймали на гарячому!
– Ага, це ж лише я в усьому винен, – токсично відповів дворф. – А давай-но згадаємо, хто на балу у столиці Південної Імперії вщипнув за дупу принцесу Іветту, та ще й на очах всієї королівської родини? Гм… І хто ж це міг бути!
– А хто, – не лишився в боргу рудий, – вмазав по пиці судді Грегору? Та ще й без жодної причини.
– Він назвав мене “низунчиком”! – обурився здоровань. – Для нашого народу це смертельна образа! І взагалі… Хто розбив улюблену вазу маркграфа Дюбуа?
– А хто перднув на коронації імператора Вільгельма?
– Ну, – трохи збентежився дворф, – з коронацією і правда… Якось незручно вийшло.

Тяжка доля героя!