Розділ 9 Доторкнутися до світла

— А ви тут усе непогано перекопали, — відзначив я працю гоблінів, дивлячись на траншею вздовж завіси та купи виритої поруч землі.

У деяких місцях підкоп різко заглиблювався, перетворюючись на такий собі колодязь без кінця і краю. Хоча ні, якщо придивитися, то в самому низу можна було розрізнити сполохи перепони.

— І все марно, людино Васю, — розвів руками Вакі. — Куди не копай, куди не йди — скрізь у божественну стіну впрешся.

Слухаючи відповідь гобліна, я продовжував походжати вздовж перепони, судомно перебираючи варіанти її зламу. Зараз я почувався героєм роману Стівена Кінга «Під куполом», тільки свій бар'єр я бачив.

— Ну що, людино, тепер ми можемо повертатися? Крізь неї не пройти, — додав гоблін і на підтвердження своїх слів поплескав рукою по мерехтливій стіні.

— Холодна, — пробурмотів я, наслідуючи його приклад. Відчуття були такі, наче стукаєш по бетонній плиті — така ж тверда, холодна й абсолютно непрозора.

Хоч як я вдивлявся, але розгледіти, що було по той бік, виявилося неможливо.

Підібравши більший камінь, я щосили жбурнув ним у стіну. Нуль результату. Той беззвучно відскочив від неї й упав неподалік.

— Ну-ну. Думаєш, ми самі не здогадалися пробити її каменем? Але ти пробуй, пробуй, — глузливо коментував мої дії Бібін.

Анітрохи не зачеплений його випадом, я продовжував свої невеличкі експерименти. Хоч я й розумів, що за стільки років вони перепробували все, що тільки можна, я все ж розраховував знайти упущену ними лазівку.

Протискання, удари й усе в тому ж дусі не давали жодного результату. Мені рішуче не хотілося йти звідси просто так. Якось прикро було визнавати, що намарне згаяв час. Хоча, з іншого боку, зблизька побачити таке світлове шоу теж чогось варте.

— А що, коли… — пробурмотів я сам до себе, згадавши про «сині сокири» з розповіді Бібіна.

У думках намацавши своє джерело, я торкнувся кінчиками пальців перепони й послав у них трохи енергії. Нічого. Трохи зібравшись, я як слід зачерпнув енергії, вливаючи її в перепону. Цього разу результат був. Переливчаста різнобарвна гладінь пішла колами, немов від кинутого у воду каменя, а місце під пальцями стало трішки м'якшим.

Гобліни, які сиділи позаду мене, посхоплювалися зі своїх місць і навперебій заверещали, метушачись поруч.

— Ти її ламаєш, ламаєш? Просто зараз зламаєш, так? — захоплено запитав Сіп-Сен, хапаючись за голову.

— Та якби ж то, — протягнув я, прибираючи руку й відступаючи на пару кроків. — Так, на міцність перевіряю. Можна повертатися, сьогодні я вже точно нічого не зроблю. І скажіть мені, — звернувся я до всіх гоблінів одразу, — у місті є воїни, які йдуть шляхом життя? Чи взагалі хоч хтось, хто вміє поводитися з енергією свого джерела?

— Якого джерела? — наморщив лоба Вакі. — У нас одне джерело — джерело з водою є, що там із ним уміти поводитися?

— Дякую, Вакі, — зітхнув я. — Це майже те, про що я й питав. Веди нас уже.

У місті абсолютно точно були гобліни, які йшли одним зі шляхів. Як мінімум це лікар і шаман. Можливо, хтось зі старійшин або їхніх охоронців. І ось зараз мені зовсім незрозуміло, чому прості гобліни навіть не в курсі про джерело й існування шляхів. Хоча це пояснює подив гоблінів — досі просто ніхто не намагався вплинути на перепону силою джерела. Ті, хто його мав, сиділи в місті безвилазно — їхні життя надто цінні, щоб ними ось так просто ризикувати, а решта або не мали дару, або взагалі не підозрювали про свій дар. Але це тільки мої здогадки.

Зараз я хотів потрапити до Гітрі: вже хто-хто, а він повинен пролити світло на мої припущення.

Міркуючи про все це, я не одразу відчув холодок у районі сонячного сплетіння, майже такий самий, як у битві в ущелині, але значно слабший. Джерело витратило половину свого запасу й натякало, що непогано було б його відновити.

Я крокував за гоблінами, які спритно перебирали ногами; вони від такої події нечувано надихнулися й на всіх парах мчали додому, щоб розповісти всім про диво, що сталося. Повністю поклавшись на вартових, я автоматично перестрибував із каменя на камінь або звертав на витоптані стежки, тримаючись за спинами маленьких воїнів.

Ми проходили між скелею й насипом великих валунів, коли тінь, що майнула на периферії зору, привернула мою увагу. Різко подавшись уперед і вбік, я пропустив повз себе істоту. Не зустрівши очікуваної перепони у вигляді мого тіла, вона пролетіла трохи далі й з усього розмаху врізалася в камінь. Миттєво ставши в захисну стійку, я мав кілька секунд, щоб роздивитися монстра, який напав на мене.

Великий звір із короткою бурою шерстю. Маленькі, глибоко посаджені очі-намистинки. Могутні передні лапи з довгими пазурами, сильно випнута верхня щелепа з трьома гострими зубами. Переді мною стояв кріт — місцевий хижак, який тероризував жителів, і, судячи з відчуттів, тут він був не один.

Фиркнувши й коротко хитнувши головою, звір знову кинувся в атаку. Зсунувшись трохи вбік і пропускаючи монстра праворуч від себе, я вдарив кулаком зверху вниз, цілячи йому в потилицю.

Де там! Істота навіть не почухалася від мого стусана.

«Дідько, ну от навіщо було не дати мені зброю, га? Хоч найпаскуднішу», — подумки лаявся я, ухиляючись від нових атак.

Попереду мене гобліни відбивалися одразу від двох кротів. Вакі та Бібін стримували звірів списами, не підпускаючи їх близько до себе, а Сіп-Сен, що стояв за їхніми спинами, кидав каміння.

«Адже Шаг би мене точно вбив за таку розслабленість, — із сумом подумав я. — Знати про небезпеку й проґавити напад на загін, довірившись казна-кому. Та він точно "зрадів" би такому засвоєнню своєї науки».

Зараз у нас була патова ситуація, та чи надовго? Як скоро хтось із нас пропустить фатальний випад звіра, поклавши початок загибелі загону? Кроти були швидкими й сильними істотами, і без нормальної зброї, та ще й у такій тісноті, наш програш був лише питанням часу.