Розділ 7 Місто Гоблінів

Як я вже й казав, містом це поселення можна було назвати з великою натяжкою. З шість десятків одноповерхових будиночків, складених із каменю, причому формами вони були найрізноманітнішими. Від класичної прямокутної споруди до напівсферичного нагромадження, віддалено схожого на іглу.

Роздивитися все це я міг завдяки світлу, що виходило від мутнувато-жовтих кристалів. Ними було всіяно майже все — як стіни, так і склепіння печери. Вони навіть стирчали з землі або ж, рідше, невеликими уламками валялися по різних кутках.

Сіп-Сен, що йшов попереду, озирнувся і, подивившись понад мене, махнув комусь рукою. Простеживши за його поглядом, я побачив невелику печерку, трохи вище й лівіше нашого тунелю. До неї ще був приладнаний невеликий балкончик, на якому й сидів один із гоблінів, тримаючи в руках громіздкий, як для його зросту, арбалет. У ній сиділа пара озброєних гоблінів. Судячи з їхнього серйозного вигляду та закріпленого збоку великого горна, це були вартові чи дозорці, покликані стежити за проходом і сповістити жителів міста у разі небезпеки.

Побачивши мене, на серйозних обличчях гоблінів проявився неабиякий інтерес, але будь-яких запитань ніхто не ставив.

Розумно. З їхньої позиції складно проґавити тих, хто виходить із проходу, а те, що сам пост розташований у мертвій зоні огляду того, хто виходить — зазвичай далеко не всі дивляться вгору, а тут ще й озирнутися доведеться — дає їм непогану фору в часі.

Спускаючись униз до міста дорогою, я не міг не відзначити її доглянутість. На ній не було жодних валунів чи камінців, а з кам'янистих ділянок, які траплялися, було збито всі випнуті нарости.

Від основного шляху, яким ми спускалися, раз у раз відходили стежки, що вели до невеликих п'ятачків. Ці майданчики були непогано облаштовані. Вирізані або складені з каменю лави, що стояли в місцях із найкращим оглядом на розкинуте внизу місто, вже точно слугували місцями відпочинку місцевим жителям.

Дорогою до міста ми ще двічі пройшли крізь пости дозорців. Як і перші, вони несли службу парами, стежачи за довіреною їм територією. Озброєні всі були по-різному — списи, кийки, праща. Незмінними залишалися лише два моменти — наявність рога та їхнє вбрання. Не знаю, чи це данина якимось традиціям, чи ще чомусь, але багатство латок на куртках або хламідах робило їх схожими на яскраві аплікації.

Складена з каменю стіна, заввишки ледь більша за мій зріст, оперізувала селище по колу. Зовнішній бік стіни суціль був усіяний шипами, як і верхня її частина, а випнуті крайки каменів були виточені до гостроти бритви. Стіну нерідко руйнували. Про це свідчили ділянки, які виділялися на загальному тлі. Поруч із цими місцями, на старих стінах, виднілися глибокі борозни, прокреслені пазурами великих тварюк. Не знаю, хто здійснює набіги на містечко, але не хотів би я з ними зустрітися.

Зі зворотного боку стіни був виритий, а подекуди й видовбаний неглибокий рів завширшки кілька метрів. Якби не кам'яні палі, що стирчали в ньому, я б сприйняв його за незрозумілий окоп. А так я тільки дивувався виконаній роботі. Щоправда, в такій обороні було слабке місце — проходи не мали такого захисту. Хоча я міг і помилятися. Світ магії. Мало що вони тут навертіли.

Увійшовши в місто, ми одразу ж обзавелися групою допитливих переслідувачів — дітей, які визирали за нами з-за кожного рогу. Маленькі шибеники, що ледь діставали мені до пояса, тихо перешіптувалися між собою, перебігаючи з одного укриття в інше й не відстаючи від нас. Виглядало це кумедно, адже вони дуже намагалися робити це непомітно для мене.

Вулиці, якими ми йшли, були завузькі. Принаймні для мене. Завширшки така вулиця більше нагадувала міський тротуар або односмугову вуличку на кшталт вулиць старої Праги. Так само мені було дуже незвично бути вищим за одноповерхові хатинки й бачити їхні глиняні дахи.

Сіп-Сен упевнено вів мене численними поворотами та провулками, не забуваючи час від часу озиратися на мене, перевіряючи, чи не відстав я десь. Це було зайвим, адже до юрби дітей, що супроводжувала нас, додалася ще й чимала кількість дорослих гоблінів та гоблінш.

Місце, до якого мене вів мій новий знайомий, я визначив легко. На площі стояла ціла зустрічна процесія, що складалася зі старих гоблінів, десятка озброєних списами та кількома луками воїнів і пари десятків глядачів, які тулилися по краях.

— Старійшини! — з почуттям випалив Сіп-Сен, згинаючись у низькому поклоні перед старцями. — Зала Патірра знову ожила, подарувавши нам людину, і я привів її до нашого міста, старійшини. Вона поранена — її нога ушкоджена, але не мине й десяти циклів, як людина одужає.

Мова гобліна була чіткою та лаконічною і навертала на думки про те, що дрібний гад наді мною попросту знущався, розмовляючи як пришелепкуватий.

— Ти молодець, Сіп-Сене, — мовив один зі старійшин, осіняючи гобліна кутастим знаком. — Ти правильно вчинив, одразу привівши його до нас. Забарився б — і ми могли б утратити нового жителя. Сильного жителя, який принесе багато користі нашому місту.

— Дякую, старійшино Вонку, — відповів мій провідник і знову вклонився.

— Вітати тебе в нашому місті, воїне, — статечно звернувся до мене інший старець. — Моя звати Артік, я головна старійшина цей міста. Як твоє ім'я?

— Вася… — відповів я, знімачений такою різкою зміною в складі мовця. Я ще міг би повірити в те, що з мене кепкував Сіп-Сен, але в те, що це робитиме хтось із чільних осіб міста, та ще й після того, як говорив нормально — повірити я не міг. І це збивало мене з пантелику.

— Сіп-Сен говорити, що ти поранена, воїне. Наша лікар допомогти тобі. Ти не хвилюватися.

— Так, шановний Артіку, я чув слова Сіп-Сена, і він сказав усе правильно. У мене забите стегно і…