Роздik 6. В закромах у Бога

Велетень, який зник так само раптово, як і з'явився, залишив по собі купу запитань. І це не рахуючи мого зсадженого стегна та невдало забитого мізинця на руці.

Сидячи на плитах, я крутив головою на всі боки, оглядаючи печеру на предмет інших нежданих гостей. Такими там і не пахло. Взагалі. В усьому просторі печери, який я порівняв би з футбольним полем, але з квадратними сторонами, не було нічого, крім смолоскипів, що палали на стінах і давали крихти світла, та двох однакових воріт, розташованих одні навпроти одних. Заввишки вони були саме до пари зниклому незнайомцю, якому я був невимовно «вдячний» як за м'яке приземлення, так і за це чудове місце.

Так, судячи з роздратованого монологу велетня, він був одним із тих, кому Старий перейшов дорогу, унеможлививши для інших переходи між сферами. Чи то бог якийсь був, чи хтось із сильних посіпак — зараз не так важливо. Важливо те, що я гадки не маю, в якій «дупі світу» я зараз опинився і як звідси вибиратися. Хоча так, можна спробувати через двері. Може, й пощастить.

Розмірковуючи під тихий тріскіт смолоскипів, я ретельно обмацував травмовану ногу, не забуваючи роззиратися довкола. Стегно боліло страшенно. Приспустивши штани й оголивши садно на кінцівці, я побачив чималий синець фіолетового кольору.

─ От дідько. І чого мене на набережну тоді понесло? Я ж додому хотів, ─ застогнав я, підтягуючи штани й обережно підводячись на ноги.

─ Ну, і з яких почнемо? ─ запитав я сам себе вголос. Потрапляння сюди й зустріч із велетнем відбулися для мене занадто швидко. Я ні подумати, ні злякатися до пуття не встиг. Коктейль гормонів, що виплеснувся в кров, почав потихеньку відступати, а на його місце вже поспішали тривожні думки на кшталт: «Капець ти, Васю, влип!». Чуючи власний голос, я хоч трохи заспокоювався. Та й майнула думка, що на звук хтось вийде, з ким можна буде зав'язати діалог і щонайменше з'ясувати, де я перебуваю.

Дошкандибавши до ближніх до мене воріт, я зупинився за два кроки від них, шукаючи щось схоже на клямку чи ручку. Нічого такого не було. Обидві стулки величезної брами були щільно зачинені. Усю їхню видиму поверхню вкривало плетиво сріблястих візерунків, які перепліталися між собою і чимось нагадували рунічне письмо. Нанесені на темну, відполіровану поверхню, малюнки ловили відблиски смолоскипів і створювали відчуття мерехтіння. Завіси у воріт були відсутні, а тому здавалося, що їх просто-напросто вплавили в скельну породу. І не просто здавалося — подекуди камінь ніби наповзав на браму.

Я обережно торкнувся їх, готовий будь-якої миті відсмикнути руку: хтозна, а раптом під напругою? Хто знає, як тут усе влаштовано. Холодні. І злегка вібрують. Саму дещицю. Наче дешевий китайський смартфон крізь подушку. Притуливши вухо, я почув розмірений гул, що долинав з того боку.

«Хм… трансформаторна, чи що?» ─ промайнула в голові безглузда думка.

Я спробував штовхнути одну зі стулок від себе. Ха! З таким самим успіхом можна було зрушити скелю поруч. Наліг усім тілом на другу стулку — результат той самий.

─ Гаразд, у нас ще є варіантик, ─ пробурмотів я, шкутильгаючи до воріт навпроти. От тільки мене не полишало бридке відчуття, що там на мене чекатиме аналогічна картина: замкнені двері без ручок і бодай чогось, що нагадувало б замок.

Так і сталося. На мене дивилася точна копія попередніх воріт. Навіть я, почуваючись бараном із відомої приказки, не зміг би знайти відмінностей між ними. Щоправда, та парнокопитна тварина наче на нові ворота витріщалася. Я ж, судячи з поодиноких тріщинок на металі та незначної корозії на стику з каменем, — на рідкісну старовину, до того ж роботи невідомого, але талановитого майстра. Зроби це хтось із наших — заіржавіло б усе геть чисто, і до ворожки не ходи.

Трохи покопавши браму й переконавшись, що вона замкнена не гірше за першу, я підібрав невеликий камінець і заходився гамселити ним по стулці, сподіваючись привернути чиюсь увагу. Все ж по той бік явно щось було. Щось, що видавало розмірений гул. Першим на думку спадає механізм, і якщо це так, то його має хтось обслуговувати. Ось на оцих «когось» я й розраховував, барабанячи по брамі що було сили.

Хвилин за п'ять довбання по поверхні стулки я зрозумів, що або там нікого немає, або їм глибоко байдуже до жалюгідних потуг блідолицього. Град моїх ударів не зміг залишити не те що тріщини, а навіть банальної подряпини!

─ Це що ж за сплав такий, га?! ─ скрикнув я спересердя. Незабаром, усвідомивши всю марність своїх спроб, я відкинув камінь убік і вкрив клятий шматок металу добірним матом, вихлюпуючи роздратування, що накопичилося.

Допомогло. Думки одразу забігали трохи жвавіше. Я навіть пошкодував, що викинув такий зручний кругляк, адже в разі небезпеки він був би моєю єдиною зброєю. Сплюнувши наостанок на підлогу, я пошкандибав за кинутим каменем.

Якщо ти потрапив у скруту — не панікуй! У жодному разі. Завжди зберігай холодними серце й голову, інакше шанси вибратися будуть мізерними. Цю просту й стару як світ істину полюбляв повторювати мені батько, коли ми з ним вибиралися в походи до лісу чи в гори, беручи із собою лише невеликі рюкзаки зі спальниками й скромним запасом харчів. У повчаннях батька обов'язково була історія з життя якоїсь людини, що потрапила в безвихідь. До того ж герой завжди виходив із неї якщо не неушкодженим, то щонайменше живим.

З усіх його історій мені особливо запам'яталася оповідка про альпініста Арона Ралстона, який провів майже шість днів у гірській ущелині після того, як його руку затисло великим каменем. Оскільки Ралстон опинився осторонь від туристичних маршрутів, а про свій шлях нікому не повідомив, то на порятунок годі було й сподіватися. Тому він і ухвалив божевільне рішення, яке згодом урятувало йому життя: ампутував собі кисть руки.

Бррр... як уявлю собі, як він себе похідним ножиком різав, так сироти по шкірі біжать. Але мораль тут у тому, що з будь-якої, навіть найбезнадійнішої ситуації, є вихід. Просто варто його пошукати. Якщо ж і це не допомагає, просто розшир критерії прийнятних варіантів, розглядаючи навіть ті, яких ти вперто не помічаєш через позірне безумство. Саме вони й виявляться найдієвішими.