Роздiл 5. Дiм

Ступнувши в чорну пащу порталу, я, як і раніше, провалився в темряву міжсвіття, яку осявали лише рідкісні відблиски вогників. Я знову відчув знайомі посмикування тіла й відчуття, наче потрапив у вир. Було кумедно відчувати, як тебе крутить і вертить з боку в бік у цьому просторі. Здається, тут не було ані повітря, ані навіть натяку на гравітацію. Свідомість раз у раз гасла, не витримуючи калейдоскопа далеких сполохів, що проносилися перед очима.

Продовжуючи свій політ у нескінченно чорному просторі, я роздумував про те, як знову зустрінуся з батьками: заспокою матір, яка вже зневірилася мене шукати, вислухаю пару настанов від батька. Я мимоволі всміхнувся, поринаючи у спогади про те, коли батько вперше «по-дорослому» вичитував мене.

Тоді, десь у восьмому класі, ми з другом і хлопцями з сусідньої школи вляпалися в бійку «клас на клас». Юрма підлітків, що збиралася на пустирі, не могла не привернути уваги перехожих. До того, як штовханина закінчилася, приїхало кілька екіпажів поліції. Правоохоронці повискакували з машин і заходилися «пакувати» всіх, хто не встиг утекти. Ми з другом опинилися серед останніх «щасливчиків».

Пам'ятаю, як дзвонили батькові. Як він приїжджав до відділку і з суворим виглядом вислуховував докори якогось лейтенанта. Мені було до бісиків соромно, що все це дійшло до рідних, але я вважав, що вчинив правильно, заступаючись за честь класу.

Коли ми вийшли, батько не почав кричати на мене, випитувати подробиці чи щось у такому дусі. Він просто запитав, чи добре я подумав перед тим, як ув'язатися в усе це. Чи було це так важливо, і наскільки добре я зважив наслідки свого вчинку. Я тоді не до кінця розумів, чого хотів від мене батько, і просто радів тому, що уникнув прочухана. Вже пізніше, трохи подорослішавши, я неодноразово згадував цей випадок і його науку. Відтоді я почав замислюватися над тим, чим ризикую. Здебільшого, звісно.

Цього разу я щосили намагався не відключитися, аби не гаяти дорогоцінного часу на лежання в непритомності та все-таки побачити мить повернення до рідного світу. Мені чомусь уявлялося, що я маю влетіти в охоплений білим сяйвом овал порталу, ну, або щось схоже.

На ділі ж усе сталося трохи інакше. За цілу вічність — за моїми внутрішніми відчуттями, — а насправді хвилин за десять, мене почало закручувати сильніше, ніж зазвичай, перетворюючи мерехтіння далеких вогників на суцільну стіну світла. Що дивно, жодного дискомфорту від таких кульбітів у мене не виникло.

Усе скінчилося зненацька. Коли я вже почав губитися від нескінченної метушні й гойдання, а світло стало настільки різати очі, що їх довелося заплющити, мене обдало хвилею тепла й рвонуло кудись униз, боляче гепнувши об щось тверде.

Цим «чимось» виявилася тротуарна плитка. Прокліпавшись і пару разів струснувши головою, аби зупинити запаморочення, я зрозумів, що опинився на невеличкому майданчику з непрацюючим фонтанчиком, метрах за п'ятсот від того місця, де колись зустрів Старого.

─ М-да. Вики Smанули, наче кошеня якесь, ─ пробурмотів я, підводячись на ноги й потираючи забите стегно, паралельно оглядаючи все довкола.

На оточеному високими туями п'ятачку нікого не було, крім мене та парочки голубів, які дружно дзьобали окраєць хліба. На безхмарному небі яскраво світило сонце, яке лише нещодавно перевалило за зеніт і тільки-но почало схилятися до заходу.

Ніби на підтвердження цьому я натрапив поглядом на великий настінний годинник над входом до офісної будівлі. За чверть перша. Що ж, часу в мене близько восьми годин, і непогано було б витратити їх із користю.

Вийшовши зі свого закутка на алею, я зіщулився: все ж на початку березня ще досить прохолодно, а спантеличений нав'язаним поспіхом, я забув накинути щось тепле.

─ Ну, вважатимемо це ще одним тренуванням від зеленого, ─ потираючи долоні й дмухаючи на них теплим повітрям, сказав я сам до себе.

Парочка, що проходила повз, оминула мене по широкій дузі, насторожено озирнувшись. Зустрівшись із ними поглядами, я запитально підняв одну брову. Що не так-то, га?

Хоча... так. Хлопець, що стоїть на холоді в полотняних штанях і сорочці старомодного крою, не може не викликати сумнівів щодо своєї притомності, а отже ─ краще триматися від нього подалі.

Правду кажучи, в моєму місті й пристойно вдягнені люди можуть поводитися як цілковиті придурки, провокуючи оточення, ображаючи всіх чи нав'язуючи бійку. Тож реакція цих людей більш ніж правильна.

Вітерець, що обдав мене прохолодою, нагадав, що стояти на одному місці й віддаватися порожнім думкам ─ не найкраща витівка. Ще раз побіжно озирнувшись, я побачив припаркований у кишеньці універсал, який передніми колесами заліз на клумбу. Це була одна з машин мобільних кав'ярень, що заполонили все місто. У розкритому навстіж багажнику виднілася кавомашина, за якою чаклував молодий хлопчина в довгому пуховику з накинутим каптуром.

Те, що треба!

Поплескавши себе по кишенях, я полегшено зітхнув, намацавши гаманець. Його я поклав ще в номері, чисто на автоматі. Зазирнувши всередину, швиденько перерахував готівку. Кілька сотень, якраз вистачить на каву й таксі до дому.

─ Привіт, ─ сказав я, підійшовши ближче, ─ виручиш?

Хлопець біля машини гортав Instagram. Почувши моє прохання, він автоматично випалив: «Так, звісно. Що вам?» і підвів на мене погляд, скидаючи каптур. Натрапивши на мої доброзичливі очі, хлопець чортихнувся, зробивши невеличкий крок назад.

─ Що вам? Каву? Чай? ─ повторив він запитання.

─ Лате. Без цукру, ─ попросив я. ─ І таксі мені не викличеш? Телефон, от, проґавив, а маршрутками їхати не хочеться.

─ Разом із курткою? ─ спитав він, змірявши мене недовірливим поглядом.

─ Так, якось так, ─ розвівши руки, сказав я. ─ Ну то як, допоможеш? Бо не травень надворі ─ однією кавою не зігріюся.

─ Це правда. Тут одразу парочку брати треба, ─ пожартував хлопець, збиваючи молоко. ─ Сироп?

─ Коньяк.