Розділ 2. Гірем, знову Гірем

Ранок видався сповненим вражень. Почну з того, що прокинувся я в обіймах Бетсі, яка мирно хропла на моїх грудях. Вигляд умиротворено сплячої дівчини мене добряче спантеличив. Намагаючись не ворушитися й дихати через раз, аби не розбудити диво, що пускало слину на мою сорочку, я намагався зрозуміти, котра зараз година і як скоро Шаграт висмикне мене на тренування. З мого положення було видно лише частину нашої стоянки, на якій перебував тільки гном, що ретельно засипав землею прогоріле згарище. Ерела з орком ніде не було.

Тим часом рука вимагала уваги: як мінімум, мені потрібно було поворухнутися й змінити позу, а в ідеалі й узагалі витягти занімілу кінцівку з-під дівчини. Зусиллям волі я змусив себе ігнорувати дискомфорт, адже потурбувати Бет було б так само нелюдяно, як зігнати котика, що пригрівся на твоїх колінах. Тож вибору не було — доводилося терпіти.

Усуперечним моїм очікуванням, Шаграт не з'явився до самого початку зборів. Несподівано виринувши з-за дерева, він жестом попросив розбудити дівчину й пішов до хлопців, так і не зронивши жодного слова. Я аж розгубився: уперше з того пам'ятного дня біля річки, коли я попросив почати тренувати мене, мене не примушували до особливо звірячих вправ.

Думками здвигнувши плечима, я торкнувся плеча Бетсі, легенько поторсавши її. Дівчина щось пробурмотіла, вигнулася, наче кішка, і, солодко потягнувшись, позіхнула. Розплющивши очі й побачивши мене в ролі її подушки, вона різко відсахнулася і, пробурмотівши під ніс щось незрозуміле, пурхнула в бік хлопців.

— Могла б і спасибі сказати, — пробурчав я, розтираючи затерплу руку.

Не поспішаючи перекусивши крихтами їжі, що лишилися з вечері, ми вирушили в путь. Ити у лісовій тіні, під кронами дерев, було приємно. Тут відчувалася прохолода, а вітерець, що обдмухував нас, рятував від спеки, яка стояла вже котрий день.

Пройшовши кілька миль у неспішному темпі, ми вирішили трохи прискоритися, щоб до вечора вже опинитися в Гіремі. Хоча «ми» — це гучна заява. Насправді Свак почав незадоволено бурчати, що без коней нам доведеться зупинятися на ще один нічліг, а отже, його велика пиятика перенесеться щонайменше на день. За десять хвилин він так дістав усіх, що навіть незворушного Ерела сіпало від його бубоніння.

Першим не витримав Шаграт, гаркнувши, що або Свак іде мовчки, або ризикує бути розрубаним навпіл, чим заслужив схвальний жест від Ерела. Гном, який ніяк не відреагував на погрозу, заявив, що навіть у цьому разі він не закриє пельку, і що якщо ми хочемо тиші, то можемо «жвавіше рухати булкою» — тоді бурчати він буде трохи менше.

Коротко перекинувшись кількома словами з ельфом, Шаграт оголосив про позапланове тренування для мене і, пропустивши повз вуха обурення Бетсі, скомандував перейти на біг. Тож два привали та вісім годин по тому ми стояли біля воріт Гірема.

Зміни було помітно ще здалеку. Над селищем майорів штандарт гвардії Русмара, а на в'їзній площі стояли з десяток возів і підвод каравану, який прибув із допомогою для жителів міста.

Біля воріт нас зустріли три пари озброєних алебардами гвардійців, яких прикривав десяток арбалетників, що стояли на нещодавно спорудженому узвишші за палісадом. В'їзний майданчик освітлювала пара магічних світильників, що ширяли в кількох метрах над землею, причому світло падало лише на порожнє місце дороги, не висвітлюючи захисників, які прибули.

— Стійте! — суворо, але без зайвої грубощів мовив вусатий гвардієць, перегородивши нам дорогу. Кремезний чоловік років сорока, вдягнутий у литий нагрудник і відкритий шолом. — Назвіться й повідомте мету прибуття.

— О як, — здивовано крякнув гном, — пару днів нас не було, а як усе змінилося.

— Ну так Старий же казав про допомогу, що прямує сюди, — стиха відповів я Сваку і, підвищивши голос, продовжив: — ми ті хлопці, що кілька днів тому очистили Гірем від ублюдських культистів. Хочемо доплестися до заїжджого двору, що он там стоїть, — махнув я рукою в бік крайньої вулиці, — і завалитися спати…

— Що, навіть не помиєшся? — єхидно запитав гном.

— Я якщо в бадю з водою впаду, то там і втоплюся, — роздратовано шепнув я йому, — на ногах ледве стою через тебе.

— І це хтось може підтвердити? — незворушно продовжив опитування гвардієць.

— Та хто завгодно, — втомленим голосом відповіла Бет, — приведіть будь-кого з жителів, і він вам скаже те саме.

— Головне, не сліпого, — не втримався від каламбуру Свак, за що отримав кілька докоряльних поглядів і шипіння Бетсі.

— Пусти їх, Карле. За описом вони майже підходять, — пролунав голос із-за зачинених воріт.

— Тоді вийди й перевір їх, — прокричав у відповідь вусатий брамник, — йшлося про двох орків, двох людей, дроу й гнома, а я бачу лише одного орка в їхній групі.

— Якщо продовжиш у тому ж дусі, перестанеш бачити взагалі, — похмуро мовив Шаграт, змусивши гвардійця відступити на пару кроків назад і краще перехопити свою алебарду.

— Шагу, видихни. Він просто робить свою роботу. Їм платять за недовіру й прискіпливість, не бери це на свій рахунок.

Подивившись на мене трохи затуманеним поглядом, орк кивнув і зробив пів кроку назад.

— Прийміть наші співчуття, — почули ми чийсь голос, а за мить у коло світла ступив ще один гвардієць, який відрізнявся від першого червоними наплічниками і, попри те, що був років на п'ять молодшим за попереднього, мав сталевий погляд. — Генді не хотів образити вас цим запитанням. Хлопець слушно помітив — це проста формальність.

— Ми все розуміємо, шановний… — зробив я невелику паузу.

— Нуран, — представився гвардієць, — десятник і старший караульної зміни.

— …Нуране, але якщо в усьому вже розібралися, чи не можна нам тоді увійти? Не скажу ось за цю трійцю, — махнув я рукою в бік ельфа, гнома й орка, — але ми з дівчиною дуже втомилися, оскільки нам довелося бігти практично цілий день.