Роздiл 1. Сум пильних дорiг

Спустошення. Саме його ти відчуваєш, коли бачиш смерть близької тобі людини, адже те місце, яке вона посідала у твоєму житті, тепер назавжди залишиться порожнім. Давно пережиті емоції, так схожі на ті, що я відчув на похороні однокласника, який розбився, знову заполонили мене, розтривоживши глибоку незагойну рану в душі.

Повільно плетучись запиленою дорогою, неквапливо переставляючи ноги, я знову й знову прокручував події останніх годин. Могутність артефакту жахала. Перебуваючи практично в самому епіцентрі, під прозорим бар'єром купола, ми на власні очі бачили, як вибуховою хвилею розлітаються на шматки будинки й стіни, а те, що не було зруйновано, — оплавлялося, стікаючи вниз і збираючись у струмочки вогняної лави з текучого каменю.

Ми наче перебували на острівці спокою посеред розпеченого озера лави, спостерігаючи за буйством вогняної стихії. Вибух яскраво-червоного сонця знищив нашу подругу, у буквальному сенсі випарувавши її разом із демонами, які атакували, і не залишивши після них нічого.

Дві години ми сиділи під куполом у цілковитій тиші, кожен занурений у власні думки. Шаграт, який безвідривно дивився в одну точку, із розбитими в кров кулаками, що зросталися й загоювалися просто на очах. На його обличчі відбивалася купа емоцій: гнів змінювався нерозумінням, нерозуміння — скорботою, за якою слідувала сталева рішучість. В очах орка засяяв знайомий вогник холодної люті, від якого навіть у незворушного Ерела пробіг дріж усім тілом.

Після розсіювання бар'єра каміння оплавленої бруківки все ще залишалося занадто гарячим, щоб ним можна було пересуватися, і якби не короткий дощ, що охолодив його, ми застрягли б там надовго.

Перед тим як залишити зруйноване нами Мертве місто, яке ще вранці вражало своєю величчю й красою, Шаграт безпомилково підійшов до того місця, де востаннє стояла Руана. Опустившись на одне коліно, він торкнувся долонею землі, шепочучи священні слова клятви. Нам не потрібно було підходити ближче, щоб чути те, що він обіцяв: ми й так знали суть обітниці. Помста. Помста проклятим демонічним виродкам, через яких наша невелика сім'я стала меншою.

Дивлячись на орка, я дав собі обіцянку зробити все, щоб викорінити цю демонічну чорнь, яка вбила Руану. Так, я не знав її так, як знала Бетсі, нас не пов'язували десятки смішних чи сумних історій, але протягом останніх тижнів долі нашої групочки авантюристів були занадто тісно сплетені, щоб це ігнорувати.

За все своє недовге життя я мав нещастя бути присутнім на похоронах близьких мені людей: друзів та родичів, життя яких обірвалося трагічно. І щоразу, стоячи біля їхніх могил і ледь стримуючи скупі чоловічі сльози, я найбільше у світі прагнув одного. Щоб той виродок, який п'яним сів за кермо фури й врізався в машину мого дядька, обірвавши його життя, чи кретин, який вчасно не зробив технічний огляд ліфта, через що той завалився разом із моєю однокурсницею, — відповіли за все це. Понесли належну їм кару, а не відкупилися безглуздими, нікому не потрібними штрафами.

Тоді, до болю стискаючи кулаки, я нічого не міг зробити: закон забороняв. Зручне зведення правил, які ті, хто має гроші, можуть трактувати по-своєму, виплутуючись із будь-яких халеп. Ненавиджу! Ненавиджу суспільство, яке припускає можливість уйти від відповідальності, ненавиджу себе за те, що боюся щось зробити через острах кримінальної відповідальності. Однак тут і зараз, навпаки, у мене була реальна можливість змусити демонічних покидьків пошкодувати про обраний ними шлях.

Старого я не звинувачував у тому, що сталося. У мене було достатньо часу, щоб зрозуміти: він зробив пропозицію, не приховуючи подробиць і не применшуючи небезпек, які на нас чекали. Чесна угода, де кожен із нас знав, на що йде, що ставить на кін і що отримає в результаті. Упевнений, якби Старий міг, то неодмінно надав би нам допомогу.

Виснажені битвою та гнітючим ув'язненням під куполом, ми не поспішаючи брели дорогою. Без коней зворотний шлях займе набагато більше часу, до того ж поспішати нам особливо й нікуди. До настання темряви наша група змогла досить глибоко зайти в ліс, встигши при цьому мимохідь відбити парочку атак змінених кішок і припинити спробу нападу триметрового прямоходячого носорога з подовженими пазуристими лапами. Величезна тварюка явно мала зачатки інтелекту, адже, вставши на нашому шляху й перегородивши дорогу, вона не стала одразу кидатися в атаку. Вона вичікувала, спостерігаючи за нашою реакцією. Замість звичного страху чи паніки вона бачила лише втомлене, знуджене обличчя Ерела, який недбало вихопив меч і навіть не подумав стишити крок. Як і всі ми, втім. Мабуть, зваживши всі «за» і «проти», моторошна тварюка вирішила, що власна шкура все-таки ближча і не варто ризикувати нею у сутичці з безстрашними карликами. Тварина видала утробне рикання й у два стрибки зникла в хащі лісу.

— Шкода, — буркнув Свак, — чудові чоботи вийшли б. Може, наздоженеш? — звернувся він до ельфа. Отримавши у відповідь лише зневажливе фиркання, ґном знизав плечима й наче нічого й не було продовжив шлях.

На привал ми зупинилися пізно вночі, розмістившись на крихітній галявинці, яка вдало трапилася просто біля дороги. Її й галявиною важко було назвати: так, метрів п'ять у діаметрі вільного від дерев простору, порослого густою м'якою травою. Саме те, що потрібно для відпочинку.

З їжею ніхто особливо не переймався. Бажання займатися збирачництвом чи полювати ми не мали, тому кожен просто дістав свої припаси й виклав на люб'язно надану Бетсі хустку. Кілька хлібців, шматок в'яленого м'яса, сушені ягоди й мішечок родзинок. Смішно, але все це нагадало мені ті безтурботні студентські часи, коли ми тижнями жили в гуртожитку. Напередодні стипендії ні в кого вже не залишалося грошей, і ми всією юрбою зносили продукти й готували страву в стилі «їж або помри з голоду». Ось так само було й зараз, з тією лише різницею, що тепер усе це добро розподілялося не рандомним персонажем, а примруженим ґномом, який відміряв кожному рівну частину припасів.