-48-

Сіра, на жаль, була не сама. Поряд із нею стояв той самий дивний тип - той, кому пустельник передав гільдійський медальйон Кріст’єра. Чоловік був зосереджений і мовчазний, обидві руки тримав перед собою, підтримуючи щільний захисний щит. Він тремтів у повітрі, ледь помітно мерехтів і не дозволяв втрутитися ані фізично, ані магічно.

- Сіро, зупинись! - вигукнув Вір’єн.

У його голосі було більше, ніж наказ. Під час подорожі він якось обмовився, що шкодує, що взяв дівчину до команди. Що відчуває провину - адже відбір загону значною мірою лежав саме на ньому, і ця відповідальність, схоже, досі не давала йому спокою.

- Даргет’єр мертвий, - продовжив він уже спокійніше. - Немає причин кликати в наш світ демона.

- Немає? - Сіра раптом зупинилася й повільно обернулася до нас. - А ти давно дивився в небо? Чи не помітив примарного місяця?

- Місяць я помітив, - відповів Вір’єн. - Але ще один демон нам не допоможе. Він не вирішить проблеми.

Сіра гірко всміхнулася. Її обличчя при цьому дивно смикнулося.

- Ще й як вирішить, - сказала вона й кивнула в мій бік. - Он, подивись на неї. А таких, як вона, прийде ціле військо. І де твоя впевненість, що вона не стане на їхній бік?

Вона різко відвернулася й зробила крок до артефакту, ніби остаточно прийнявши рішення.

Вір’єн навіть не глянув на мене. Йому це було не потрібно. Він і так знав, на що я здатна. І знав також, що саме пов’язує мене з цим світом.

- Шагар тобі не допоможе, - я все ж вирішила втрутитися в розмову. - Він надто розлючений, щоб погодитися на будь-які умови…

- Саме так, - перебила мене Сіра, і на її губах з’явилася крива посмішка. - Він розлючений на весь ваш вид. Тож мені навіть не доведеться загадувати бажання. Він сам кинеться в бій. І не питай звідки я все про тебе знаю.

А й дійсно звідки? Та питати навіть не намагалася, бо нарешті зрозуміла, що саме мене так бентежило.

Божевілля.

Очі дівчини були ним сповнені - не сліпою істерикою, а палаючим безумством. Таким, що не сумнівається у власній правоті. Вона або остаточно з’їхала з глузду… або ж хтось надто ретельно й жорстоко попрацював із її свідомістю.

Та, як би мені не хотілося це заперечувати, у її словах була частка істини.

Шагар ненавидів аеланців. Усіх без винятку.

Але навіть він один не зможе захистити цей світ. Не від того, що насувалося. Навіть більше - побачивши мене, він у першу чергу кинеться вбивати саме мене.

Мені кортіло кинути щось різке, на кшталт: “Якби ви не намагалися захопити світ і викликати демона заради Даргет’єра, цей світ не довелося б знову рятувати від чергової катастрофи”. Але я не встигла, бо саме в цю мить заговорив Кріст’єр.

- Навіщо це тобі, Валдрок? - спокійно, майже тихо запитав він.

Це питання зависло в повітрі важче за будь-яке закляття.

І змусило нас усіх інакше подивитися на ситуацію.

Колишній друг відповідати не поспішав. Він зверхньо окинув некроманта поглядом - повільно, з холодною зневагою, ніби оцінював не людину, а невдалий експеримент. Лише після цього нарешті заговорив:

- А як ти гадаєш? Звісно, заради влади. Скажи відверто, - його губи скривилися, - тобі не набридло постійно перед усіма принижуватися? Кланятися радам старших магів, удавати, що вони мають більше прав лише тому, що народилися раніше? Терпіти їхні заборони, обмеження, моралі? - Він зробив крок уперед, і в його очах спалахнув фанатичний вогонь. - Ні? А мені - набридло. Я хочу вільно займатися тим, що мені подобається. Без дозволів. Без страху. От, наприклад, ці чудові химери. Ти ж бачив передостанній зразок. Він майже досконалий, хіба ні?

Валдрок засміявся - і від цього стало моторошно.

- Саме так, - продовжив маг. - Армія таких створінь зійдеться з армією демонів. Звісно, будуть наслідки. Королівства ослабнуть, межі впадуть, старий порядок зруйнується. І тоді я нарешті зможу займатися тим, чим завжди хотів, - химеробудуванням. Виводити нові й нові види. Без обмежень.

- Тоді навіщо вам Шагара? - здивовано запитав Кріст’єр. - Якщо химер достатньо.

Чесно, у цьому божевіллі я теж розгубилася. Логіка вислизала, ламалася на кожному слові. Адже можна було просто натравити химер на королівства - руйнувань було б значно менше. Менше жертв. Менше хаосу.

Валдрок усміхнувся ширше.

- Бо він має стати моїм останнім творінням.

У залі запала тиша.

Я повільно видихнула.

Ні. Цей тип був ще небезпечнішим, ніж Сіра. Його вело чисте, холодне безумство творця, який вирішив, що світ - лише матеріал для експерименту.

- А що було б, якби ми не вбили Даргет’єра? - некромант не відступав, уважно стежачи за кожною реакцією. - Якими були б ваші дії?

Валдрок відповів навіть не замислившись ані на хвилину:

- Усе було б так само. Він би мені не заважав.

У мене в голові остаточно все переплуталося. Адже вампір прагнув убити віл’яна й випити його кров, щоб стати ще могутнішим. Це була його мета, його рушійна сила. І тепер виходило, що для Валдрока це не мало жодного значення? Але як він тоді збирався перетворити демона на химеру? Схоже, хід думок цього… мага був мені неосяжний. Або ж він давно перестав мислити так, як люди.