-47-

Химера кинулася не одразу. Вона завмерла на мить, ніби смакуючи наш страх. Крила здригнулися, здійнявши вихор пилу й уламків штукатурки, а пазурі скреготнули по кам’яній підлозі, залишаючи глибокі борозни.

А потім вона рушила.

Рух був надто швидким для такої потворної, зламаної форми. Вона різко відштовхнулася від землі й ковзнула вперед, майже летячи. Повітря розірвав пронизливий свист, і тінь химерної істоти впала на нас, мов чорне крило смерті.

Я встигла лише підняти меч.

Удар прийшов збоку. Довга рука з кістяними пазурами розсікла повітря, націлюючись мені в горло. Метал задзвенів, коли я відбила атаку, але сила зіткнення відкинула мене на крок назад, змусивши ноги ковзнути по камені.

Химера завила - не від болю, а від люті. Її крила різко змахнули, збиваючи мене з рівноваги, а хвіст, який я раніше не помітила, мов батіг, хльоснув по підлозі, розбиваючи камінь.

- Треба її вивести на двір! - вигукнув Вір’єн. - Там більше місця!

І я з ним була згодна. Та у створіння були свої плани, воно вже готувалася до другого удару. Спочатку припало до землі, напружуючи м’язи, для стрибка.

Тісне приміщення грало проти нас. Крила химері заважали, але водночас робили її ще небезпечнішою - кожен їхній рух здіймав вихор пилу, уламків і трісок, осліплюючи й збиваючи з пантелику. Стіни були надто близько, аби розвернутися як слід, а кожен необережний крок загрожував падінням.

Химера знову кинулася вперед, цього разу низько, майже повзком. Я ледь встигла ухилитися, відчувши, як щось гаряче й липке бризнуло на камінь біля ніг. Підлога зашипіла.

Отрута.

Темна рідина роз’їдала камінь, залишаючи після себе паруючі ямки. Запах був різкий, гіркий, від нього перехоплювало подих.

- Всі на зовні! - віддав наказ аристократ, відскакуючи вбік. - Не відомо як на нас це подіє.

Та легше сказати, аніж зробити. Химера нас просто так не збиралася випускати. Її горло здригнулося, і ще один згусток отрути полетів у наш бік. Магічний щит Кріст’єра його зупинив. На щастя.

- На когось потрапило? - запитав чаклун.

- Ні, - відповіли всі.

Це була лише мить - якою химера одразу й скористалася. Вона стрибнула, впираючись лапами в стіну, й відштовхнулася, мов пружина. У тісному просторі це виглядало моторошно - викривлене тіло летіло просто на нас.

Я прийняла удар на себе.

Пазур ковзнув по плечу, дряпаючи лати, та вони, на диво, не витримали і гострий біль охопив мене. Рана почала пульсувати, ніби в неї вливали розпечене залізо. Дивно. Такого ніколи зі мною не відбувалося.

Та відповідь напрошувалася лише одна - отрута.

Світ на мить похитнувся, звуки зникли, а рука стала важкою.

Біль раптово змінився холодом. Він розлився від рани по всьому тілу, мов крижана вода, й світ навколо почав повільно втрачати чіткість. Стіни попливли, їхні обриси розтягнулися, ніби намальовані на мокрому полотні.

Я моргнула - і приміщення стало більшим. Або ж я меншою.

Повітря наповнилося шепотом. Тихим, липким, він ліз у вуха, ковзав під шкіру. Я не могла розібрати слів.

Химера роздвоїлася. Потім розтроїлася. Кожна її копія рухалася трохи не в такт, наче реальність не встигала за власними відображеннями. Крила били по повітрю, але я не чула звуку - лише відчувала вібрацію десь усередині грудей.

Під ногами з’явилася вода. Чорна, густа, вона повільно піднімалася, тягнучи донизу. Я відчула, як вона обхоплює щиколотки, коліна… хоча знала - цього не може бути.

І темрява встала перед очима, накриваючи все собою.

- Ріда! - почувся крик десь здалеку, ніби крізь товщу води.

Світ хитнувся, розсипався на уривки, а потім мене раптово підхопили й кудись понесли. Я не відчувала ні рук, ні підлоги під ногами - лише рух, ривками, наче крізь сон.

І щойно я встигла подумати, що зараз втрачу свідомість, мої легені заповнило свіже, холодне повітря. Воно різко вдарило в груди, змусивши захлинутися й судомно вдихнути ще раз.

- Тримайся… - хтось міцно схопив мене за плече.

Я не могла впізнати голос. Та коли моїх губ торкнулося зілля - знайоме на смак, я більше не пручалася. Інстинкт підказав: це безпечно.

Я ковтнула.

І темрява, що вже майже поглинула мене, на мить відступила.

Мене підтримував Лібка, міцно тримаючи за плечі, аби я знову не впала, а Оріде тримав в руці порожній флакон з під зілля.

Перед нами бій не вщухав ні на мить. Інші цілком успішно стримували химеру: Кріст’єр чаклував, виплітаючи складні заклинання, що спалахували в повітрі сліпучими знаками, а Вір’єн і Дітор працювали мечами з холодною, відточеною злагодженістю. Їхні удари змушували потвору відступати, хоч та й не припиняла шаленіти.

- Ти як? - запитав Лібка.

- Краще, - відповіла я після глибокого вдиху. Голос усе ще тремтів, але слухався. - Як справи тут?

- Добре, - кивнув він, не зводячи очей із сутички. - З вас вийшла злагоджена команда, - додав тихіше, і в його тоні ковзнула ледь помітна заздрість.